Не дуже зрозуміло як, але наставниця це побачила, по-материнськи задоволено поклала свою руку їй на плече, мовляв "красава", і пішла собі далі. Пиздити молодих людей по руках і закривати їхні енергетичні потоки.

Хто вгадає що це?

Відповідав на докір про лайку вже багато разів і відповім ще раз.
Писати "як є", передавати правду і не прикрашати війну - воля побратимів. Багато із них вже покійні.

Я - скромний виконавець.

Можу порадити чорний маркер в якості інструменту, який прекрасно справляється з поганими словами на папері.
Дякую за вашу небайдужість.

P.S. Війна без лайки, як хліб без борошна.
Сподіваюся, не образив.

P.P.S.
Можна ще не писати про поранення, зброю, вибухи, стрілкотню.
А ще краще - взагалі про війну не писати.

P.P.P.S. Ви не уявляєте, скільки бруду з тієї книжки було забрано на етапі редагування.
Війна - противна субстанція від якої верне. "Матюки" - наймиліше, що в ній є.

Ароматерапія
У класі завжди повинен бути розбишака. Якщо він переходить в іншу школу, то його місце обов’язково посідає той, хто за рівнем хуліганства був другим. І так до нескінченності. Я вас запевняю: якщо в класі залишиться один хлопчик — він просто зобов’язаний стати розбишакою. Бо це така-собі соціальна вакансія, без якої колектив неможливий.

А у військових таким розбишакою є людина, яка водить авто як пришпарена. Раніше таким був Турбо, бо він возив людей на позиції та з позицій. Зараз же ця функція сповна перейшла на Беркута. І, як ніби у спадок, він почав їздити, як скажений бурсук, якого в промежину покусали бджоли.

Може, це я відвик, а може, це справді наклалася професійна необхідність, але старий “Фолькс” під управлінням Беркута тулив по сільських роздовбаних ямах так, що колеса буквально не встигали потрапляти в ями… Але якщо все ж потрапляли… Ой, мамо… ніяких обстрілів не треба.

Багажник у цього пепелаца, ясна річ, не закривався і тримався на гумових стяжках, якими ще бабки обмотують китайські клітчасті сумки, коли кладуть їх на візочки. А пан водій, походу, забув, що між “тапок в підлогу” і “ногу з педалі” є ще проміжні положення, просто вижимав з таратайки, на одометрі якої світилося 666 666 (я не жартую), і з найщирішою дитячою усмішкою дивився то на мене, то на дорогу.

Посміхався він не просто так. Хоч погода була і свіженька, але дорога була суха, тож трішки привідчинене водійське вікно і двері багажника, які трималися на чесному слові, перетворили цей диявольський телепортатор у пилову камеру, від якої моя тендітна столична дихальна система вмить дала задню, і я засоплив, як плаксиве хлопчисько, якому мама заборонила сидіти в комп’ютері цілий тиждень.

Беркуту було пофіг. Таке враження, що для нього це була японська ароматерапія, а не кілограми пилу, які осідали на всьому, що було хоча б не на йоту вертикальне. От він і втухав з мене. А я й не заперечував, бо знав, що так чи інакше звикну.
Бо, на радість чи нещастя, люди звикають до всього… Крім радіації…

На створення цієї пісні пішло аж 30 секунд часу. Я просто інколи не можу повернути свою щелепу у правильне місце від того, що чудить Штучний Інтелект.

Зліпок часу

На цьому напрямку наші позиції з періоду, який охоплює перша частина книжки, не сильно змінилися. Тож за якихось 30 хвилин скажений телепортатор довіз нас в ту саму сільську посадочку, пірнув між кущі-дерева, і ми з Беркутом десантувалися та почимчикували до старенької халупи, так добре знайомої мені з минулого.
Очікувано, в халабуді нічогісінько не змінилося. І від цього стало моторошно. В передпокої так само стояла Воронова банка з-під протеїну, просто на ній додалося ще 20 шарів жирного пилу, а на стіні над моїм спальним місцем так само криво висіли полички з різними речами Турбо.

Зараз буде добіса непотрібна подробиця, але раз ви вже взялися читати, то я вам розповім про неї. Коли я потрапив сюди вперше і лежав (бо сон не брався) після якихось наших вилазок, то мандрував очима кожною павутинкою, яка була на протилежній стіні… певен, багато з нас так робили, наприклад, на коврику в селі, що висів на стіні. От тут так само. Роки йдуть, а способи лежачих розваг — не міняються.

І ось одного разу павутинка привела мене до маленької полички, так-сяк прибитої до стіни, на якій валявся різний мотлох, хоча, якщо придивитися… це було не зовсім так.

Це були абсолютно нові й не розпаковані гігієнічні засоби: масло для бороди, піна для гоління, гель для душу… знаєте, такий типовий джентльменський набір. Це були речі покійного Макса. І вони абсолютно моторошно та без змін валялися так ось уже майже рік.
Мене налякала думка, що він міг тримати цю косметику “на потім”, як часто багато з нас це робить. А він міг… я ж його знав трохи.

От так вони і лежали там, і ніхто з хлопців не посмів їх не те щоб використати, але й просто заховати чи прибрати.
Я задумався.

“І на біса ми постійно відкладаємо щось на потім? Навіть ці дебільні гелі для душу? Чому ми так постійно жаліємо для себе чогось кращого? Щоби що? Щоб вони отак потім стояли роками і припадали пилом як нагадування про покійного побратима?”

Сльоза десь під правим оком наривалася вистрибнути і я майже скрегочучи зубами, ледь її зупиняв.
З думок мене вирвав Вінні-Пух.
“Пан Письменник, вітаю! Як доїхали?”

Вінні-Пуха, на диво, теж звали Андрієм. Я колись вже бачив цього чоловіка на похоронах у Макса, і тоді він на мене справив враження безжалісного вбивці з позивним “Унічтожитель-Потрошитель”, настільки понурий і грізний, що мені навіть стояти поряд з ним не хотілося.

Але зараз до мене посміхався приємний бородатий чолов’яга в потертій зеленій флісці з непропорційним шевроном у вигляді букви “У” з написом “Ухилянт”. Це було і смішно, і іронічно. Відволікло.
“Та як-як, як на дикій кобилі, та ще й задом наперед. Беркута що, джміль в дупу вкусив, що він так гасати почав?”
Вінні-Пух засміявся, і ми пожали один одному руку — нічого не зближує людей так сильно, як покепкувати зі спільних знайомих.

P.S. Вінні-Пух таки виявився “Унічтожітєлєм”, але про це потім. Як і про його позивний.
А тоді, як і годиться, я розклав свої шмотки, дістав купу всяких приблуд для РЕБів та РЕРів із сумки і почимчикував робити божественну розчинну каву, щоб із важним виглядом посьорбувати її і планувати, що та як ми з ними тепер будемо робити.

Так звучить розпач.
Знаю, що боляче, але…
Ницо це якось.

Контекст: пані послала мене нахуй, бо у «24.02» два роки тому був благодійний аукціон, на якому збиралися кошти на військо.

Як би ви відповіли? Чи, може просто заігнорили? Прошу поради на майбутнє, бо мене стали посилати з регулярною завидністю.

Цікаво, як не матюкнутися, коли в гості летить 4 КАБа 🤣. В навушниках - особливо гарно.

Щойно з пічки. Пригощайтеся.

Доброго здоров’я, пані та панове!
Закінчилися теми для розмовних відео.

Про що записати відео, коли буде час?

Мушкітьор
Якщо вас не здивувала згадка про китайську сумку, то дозвольте мені трішки дати пояснень.
“Їхати на позицію” означає, що ви берете з собою продукти, воду, набої, гранати та все інше десь на 10 днів. Якщо повезе, то якісь запаси на позиції будуть, але щоразу бійці прагнуть взяти побільше, щоб оновити ці відклади корисних надбань. Гм… але це ще не все.
Зазвичай хлопців на точку везе якийсь пікапчик, потім вони вигружаються і якимись манівцями, під величезним ризиком, топають пішки до самої позиції. І весь їхній шлях — це величезна небезпека, ось чому я раніше писав, що деякі хлопці воліли б краще довше побути на позиції, аніж часто мінятися. Бо саме при зміні ви ризикуєте найбільше. Принаймні так було останні місяці цієї війни.
Гадаю, цього ліричного відступу достатньо, щоб зрозуміти, що ядрьона біло-блакитна китайська сумка — супернезручна, хоч і вмістка — це не зовсім те, що ви захочете брати з собою в таку мандрівку. Зазвичай люди послуговувалися закамуфльованими рюкзаками абощо.
Це було дивно і дуже цікаво.
— Мушкітьор, що там в тебе в сумці? Це що за прикол? — запитав хтось із чоловіків.
— Трусики, носочки, футболочки, — відповів той.
— Та скільки в тебе там тих трусів, що цілу торбу несеш?
— Ну як скільки? Ми ж на 10 днів їдемо, так?
— Ну порядка того, але до чого тут це?
— То я отож і взяв 10 трусиків і 10 пар носків…
Мужики спершу витримали паузу, а потім так заржали, що вікна завібрували… Спинити їх було неможливо, вони тупо заходилися сміхом. І це було очікувано, адже 1–3 пари білизни — це ще зрозуміло, але щоб “носочки” і “трусики” міняти на позиції щодня — ну це вже якийсь напад чистюльства, чесне слово.
Мимохідь і я собі заржав, хоча вся ця ситуація дуже мене насторожила. Окрім сміху, мене це наштовхнуло на думку, що чоловік не до кінця віддає собі звіт, що його чекає у наступний тиждень з хвостиком. Або, принаймні, у нього якийсь дуже особливий устрій внутрішнього світу, якщо ви розумієте, про що я.
Навіть сама зменшувально-пестлива форма, з якою він назвав носки та білизну, змусила мене швидше не сміятися, а ніяковіти і остерігатися за цю людину. Хоча, каюся, согрішив — на мить прорвало зі всіма.
Минуло кілька годин, приїхав пікапчик.
Водій підготував пристрій нічного бачення, щоб їхати без фар. Це виглядало моторошно.
Чоловіки їхали на позицію вперше. Мушкітьор теж. Вони мали поміняти частину бійців, які вже відсиділи там свій час. Тож на самому місці, вони були б не з новачками. А до самого місця у них мав бути бувалий провідник від суміжників.
Поки вони вибирали, як розміститися, хто буде в салоні, а хто в багажнику пікапа, моя тривога за мушкетного діл майстра наростала.
Всаджувалися вони дуже довго.
Раптом тому, що вже був у салоні, довелось вийти, бо він забув щось у рюкзаку. Почав крутитися, як той ведмідь із мультика, який застряг у дуплі: зачіплявся спорядженням за сидіння, потім за сусідський автомат, потім не попав на підніжку, зашпортався і врешті мало не впав.
Це виглядало дуже незграбно, і в цьому крився величезний ризик, бо транспорт — завжди пріоритетна ціль, і поряд із ним треба знаходитися якомога менше часу. І щоб водій встиг швидко змитися, і щоб піхотинці не кучкувалися. Схоже, про це під час підготовки не дуже багато говорили.
Хоч часу і не було, я підійшов до водія і запропонував йому, щоб хлопці трохи потренували своє десантування, інакше вони ризикували витратити на цей процес нещадно багато часу і поставити під загрозу і себе, і авто, і хлопців, яких вони мали замінити.
Той глянув на годинник, похитав головою…
— Гарна ідея, але і так запізнюємося. Нє… не сьогодні.
Але мій аргумент про те, що тривала евакуація з авто — надто небезпечна, подіяв, тож просто залишити це без уваги він не зміг.
Розвернувся до хлопців і на весь рот загорланив:
— ТАК, бл*ть, не дай Бог, ви будете вилазити з машини більше 30 секунд — я вам кажу, ви в мене на ходу будете вистрибувати, як сосиски, поняли?!

Я не дуже спромігся зрозуміти, як саме на ходу сосиски вистрибують, що це був за мультик чи комедія, але фразочка, чесно кажучи, мені сподобалася. А головне — вона була максимально доступна і дуже лаконічно передавала всю ту суть, яка й мала бути донесена солдатам.
Коли всі погрузилися, останнім у кузов заліз Мушкітьор зі своєю китайською сумкою, яку спер на коліна та обійняв, як діти обіймають м’яку іграшку.
Мені стало просто-таки страшно за цю людину.
Хоча страх мій, схоже, не всі розділяли. Я ще раз з дуже великою тривогою оглянув всіх, кому поправляв спорядження, і кивнув їм, без зайвих слів, щоб були обачними.
Ті відповіли взаємністю.
Всі, окрім Мушкітьора.
В його очах був степ і перекотиполе.
Погане передчуття настільки заповнило мене, що я відчув себе екстрасенсом (тьфу-тьфу), який щойно побачив майбутнє, і там було щось не так.
Але це війна.
Ці чоловіки не діти.
А я не їхній тато.
Та й взагалі — ніхто.
Машина завелася. І колеса вже дали пів оберта.
— Мушкітьор, автомат де?! — вирвалося в мене.
Той різко мотнув головою і щось голосно залементував.
Автомат стояв під лавкою, на якій вони сиділи до того. Я підбіг, підняв його, оком глянув, чи він на запобіжнику, і кинув у кузов.
Погане передчуття досягло максимуму і до горла підкотився величезний гіркий ком.
Сам того не хотячи, я чекав біди.

Буду радий поспілкуватися :)

Підключитися до конференції Zoom можна за посиланням:
https://us04web.zoom.us/j/74125135481?pwd=RClgBZbEikc6QHWOqzCw7zD4rDzflD.1

Ідентифікатор конференції: 741 2513 5481
Код доступу: 1111111

Запрошення у пості вище 🫣🤗🥰

Закінчував зараз розділ про Мушкітьора і піймав себе на думці, що чим більше я втомлений, тим більші виходять розділи.
Що парадоксально.
Тобто мій бадьорий розум, спеціально змушує писати мене лаконічніше (бо він лінивий гімнюк), а коли я втомлений - пишу розлого, з купою епітетів, описів, тощо.
Тож, як бачите великий розділ мого авторства, знайте - я був втомлений.

Візуалізація до попереднього розділу 🤣