Ох вже ці нейронки…

Підміна понять

Був такий невеличкий жарт у мене, коли хтось із друзів питав “як ти?”, “ти хоч висипаєшся?”, “коли у вас підйом?”... то на останнє питання я завжди відповідав однаково: “Прокидаюсь з пітухами”. Це завжди викликало посмішку в моїх співрозмовників, хоча, ясна річ, я мав на увазі півнів, а не моїх колег. І це, до слова, була щира правда, адже в тих 2-3 хатах, в яких залишалися люди, була така-сяка господарка, і ці птахи справно виконували свій древній сакральний обов'язок — сповіщати усіх навколо, що Сонечко вже прокинулося і пора жити життя.
Тож це був класний біологічний будильник, який гарно синхронізувався із нашим тодішнім побутом. Я справді в більшості випадків прокидався під звуки півнів. І це було прекрасно.
Та трапляються випадки, коли одне невинне спостереження може змусити вас поринути в сумні роздуми на кілька годин, а то й днів. Так трапилося і зі мною в той ранок, коли я зрозумів, що таке підміна понять у всій її красі. Ну а поки що, дозвольте невеличкий вступ.
Прильоти кабів зачастилися. Ігнорувати їх не можна було. Питання життя і смерті в прямому сенсі. Алгоритм переміщення в наш сховок вже був відточений до ідеальності. Починали проявлятися навіть певні закономірності, але довіряти їм я не став. Просто надто висока ціна питання.
Цього разу сповіщення розрізало нічну тишу криком розчавленого їжака із пісні “Їжачок” гурту ФЛІТ (бо саме її ми поставили у якості звуку сповіщення) рівно о 3 ночі. Це було значно раніше, аніж зазвичай. Не встигнувши відкрити обидва ока, мої ноги пірнули в берці, а руки потягнулися до куртки. Накинув на себе рюкзак, почепив на лоба червоний ліхтарик і вискочив з хати, пришвидшуючи крок у сторону нашого сховку. Назад оглядатися не доводилося — я чітко чув кроки всіх наших хлопців, бо кожної ночі штудіював ці ноти і міг з впевненістю сказати, хто і як шорхає своїм взуттям об замерзлу траву. Отакий-от дивний факт.
До безпечного місця ми добралися швидко, спустилися у вирву і почали вкладатися зручніше і тепліше. Говорити не хотілося, бо хотілося спати. Але за поточних умов із атрибутів сну нам були доступні хіба що закриті очі.
Повіки, мабуть, важили по 10 кілограм кожна. Тож пручатися силі земного тяжіння було марно. Очі закрилися, і я почав згадувати, як вперше з дідусем потрапив на його пасіку. Як він димарем пшикав димком на бджілок, а я розпитував, до чого тут ця дискотека. Виявляється, це такий спосіб зробити, щоб бджоли не жалили. Я не дуже зрозумів, як це працює, адже якщо ви на мене подмухаєте димом, я тільки роздратуюся і почну на вас теж чимось дмухати, але потім я підріс і прочитав гіпотезу, що бджоли сприймають дим як сигнал можливої загрози (лісова пожежа). Це змушує їх інстинктивно запасатися медом перед евакуацією. Тоді вони стають менш агресивними та не нападають.
Потім ми вставляли рамки з медом у медогонку, я крутив важіль, і мед під відцентровою силою обертання вилітав із сот на стінки цього апарату. Цей дивний сон у вирві з-під вибуху, десь під підлітаючими КАБами, був такий теплий, що я геть заспокоївся.
Аж раптом — вибух.
Ще один.
А потім ще два.
Все це — за лічені секунди.
Вібрація віддавала в легені, і я, здається, відчував на діафрагмі цю хвилю.
Навколо стало дуже світло. Не те щоб як у раю, але майже як удень, наче сонце вирішило встати на кілька годин раніше.
Я відгорнув маскувальну сітку і побачив світле ранкове небо. Хоча була все та сама 3 з хвостиком ночі.
— Як білий день, — сказав Вінні-Пух.
— Ага, — все, на що спромігся я, який тільки-но стер мед із уст.
Через мить сяйво потухло, і знову стало темно, як у норі крота.
Після гучних вибухів нічна тиша здавалася ще мертвішою, ніж була до того. І це заспокоювало, хоча ще не всі КАБи прилетіли, і ми про це знали.
Світломузика мене збадьорила. І не тільки мене…

Через хвилинку, десь на іншому краю села, загорланив півень. Бідному, мабуть, теж снився сон про його півнячого діда, а світло від вибухів птах сприйняв за Сонечко, яке встало. Природа не знає, що 3.14дар її дурить, і це не Сонечко, а півторатонна смерть на маленьких крилах, скинута із такого самого 3.14рського літака, щоб не дарувати життя, а його відбирати.
От тільки півні не вміють ненавидіти тих, хто сіє тьму…
Вони дурять себе.
Своїх людей.
Весь світ.

І, навіть, бідного півника… десь у південних степах України.

У "Сьомій роті" було 15 282 слова.
До другої частини сьогодні написав 14 000-не.

Тож, зі всією відповідальністю заявляю, що друга частина буде більша за обсягом. Бо за відчуттями, я десь на половині.

Я називав його «Дімідрол». Хоча він завжди просив називати його «Ніхто».
Аргумент, що це поганий позивний для радіообміну він не сприймав взагалі 🤭🤣

Присвячується тим, хто чекає...

Як дивно в світі все буває
Не можеш знати, що в житті тебе чекає
І крізь роки своє шукати
Тебе твоє не може не спіткати

Ось так і ти
Крізь десятиліття
В житті моїм зявилася
Химерної емоції суцвіття

Збентежила, стривожила
Дала нам смак
Закрила очі
І все терпіла сильно так

Конфлікти, непорозуміння, відстань
Та крізь весь час ми не знайшли єдину пристань
Але якось, неначе в квантовому світі
Ти раз по раз, даруєш щастя миті

Ти Пташка
Часто, так далеко й недосяжно

Дивлюсь на тебе вранці, пишу...
І наче ти десь поряд, та бачу тільки тишу

Як часто ми накручували нерви...

Чекаємо, читаємо і ждемо
Коли разом якось та й жити ми почнемо
Але так дивно в світі все буває...
Не можеш знати, що в житті тебе чекає...

Андрій Мероник

Куніметник
На завтра планувалася поїздка в місто. Капітан нарешті мав забрати УБД і поїхати з ним і з усіма почестями та державними пільгами, як справжній ветеран, на річницю свого весілля. Тож ми мали завезти його спершу за документом, а потім на вокзал у ближній обласний центр.
Кабів вночі не було. Але ефір гудів як вулик. Скидом затрьохсотило одного хлопця на позиції. Він саме вийшов, щоб пушкою збити дрона, але та чи то заглючила, чи була розряджена — не впоралася. А ворожий дрон — сповна собі. Солдату перебило ноги, ясна річ, наклали турнікети.
По сіряку, щоб була хоча б примарна можливість врятувати ноги, почали евакуацію, і один із групи піймав на підошву “Лєпєсток” (така маленька, ледь помітна міна, яка розкидається на великі площі і відриває стопу вщерть). Тож з самого ранку евакуйовувати вже треба було і самих евакуаторів. Це жах.
Я завжди дуже боявся мін. Бо проти них не натренуєш ніякий навик. Це найпідступніша зараза, яка заховається десь у листочках і може лежати довго і нудно, поки хтось бідолашний не знайде її своїм черевиком. І треба ж, таку назву мелодійну придумати — “Пелюстка”. Тож ночі, вважайте, що й не було.
З першими промінчиками сонечка до нас на ґанок завітав пан Капітан і дуже радісно запропонував випити кави. Воно й зрозуміло: його чекало УБД, відпустка та річниця весілля. Я постарався відволіктись на капітанський позитив також, тож від кави не відмовився. Снідати сил і бажання не було. Закидався якимись дивними лимонними вафлями і пішов з танкогризом до машини, де на нас вже чекав Беркут.
Посвідчення забрали швидко, на блокпостах не затримувалися, а старий фольксваген з диявольським числом 666 666 на одометрі гнав значно більше дозволеного.
— А куда, собсно, гаааря ми торопімся? — запитав я Беркута.
— Не знаю, не спокійно якось. Чо тошнити?
Я прекрасно розумів його. Втрати навідувалися постійно в цей підрозділ, як і у будь-який інший, який щось робив на війні. І звикнути до втрат було нереально. Тож попри дику манеру їзди в цілому, зараз накладався ще якийсь внутрішній стрес від нічних подій, недосип і сукупна нервозність… він наче тікав від цього всього, а щоб втекти швидше — газував більше і більше. Я повністю довіряв йому, та в окремих поворотах було відчуття, що зараз і ми догазуємося.

Словом, без зайвої лірики. У місто ми приперлися на годину раніше. Водій припаркував авто обабіч дороги на самому в'їзді і зробив музику ще гучніше (а було і так нехило).
— О, ще одна форма “втечі” — подумав я.
— Ау, парубки, ви мене чуєте?
Мужик під 40-45 і дідок під 60-65 кивали головами під якийсь старий український трек, який лупашив так, що аж динаміки рипіли.
— Капітан, ви як, все ок? — запитав я.
— Так-так, мені подобається ця пісня, — відповів він.
По ходу, вони геть свій слух від контузій вже профукали.
— Їдем в військторг, треба рукавиці купити, — я простягнув руку в рукавиці, з якої стирчав голий палець.
Ці вже геть протерті. Після карабкання по деревах і купи перенесених ящиків, пальчики мої підстерлися, тож появилася додаткова вентиляція, яка геть не гріла морозними ранками та вечорами.
Беркут скрутив музику (нарешті), і ми поїхали в магазин. Він був великий, і мені хотілося скупити половину його. Але я вчасно придавив в собі напад шопоголіка і купив тільки рукавиці та кілька шевронів для дружбанів. Найбільше мені сподобався “Куніметник”. Він був стилізований під “кулеметник”, але з певними особливостями… ну, ви зрозуміли.
Почепивши нові рукавички на поясний карабін, я кинув шеврони у кишеню і підійшов до своїх парубків. Капітан саме міряв нову мультикамівську курточку — напевно хотів бути гарний для дружини. Бо та, що була на ньому, була затерта в дзуську, та ще й місцями у засохшій крові.
Він переміряв штук п'ять курточок, і остання йому дуже сподобалася. Та він вагався. Чому — не знаю, може ціна абощо. Дивлюсь: каже консультанту, що братиме.
Я швиденько підбіг на касу і кажу:
— А пробийте швиденько оту куртку, що несе консультант, за мій рахунок. Я розрахуюся за неї.
Мені дуже запав у серце Капітан.

Просто крутий дід. Тому я дуже хотів порадувати хоч якось. Ну і врешті, як же це я без весільного подарунку.
Консультант із новоспеченим офіційним ветераном підійшли на касу, продавчиня запакувала куртку в пакет і подякувала дідові за гарний вибір.


Капітан дістав картку і почав тикати її дівчині. А та йому каже:
— Не треба, вже все оплачено.
— Як оплачено? Я ж ще не платив!
— Та за вас заплатили.
— Хто?
Дівчина замешкалася. Я підійшов і тихенько сказав, майже на вухо:
— А ви що, не знали? За кожен підбитий танк тепер дарують нову курточку молодожонам.
Беркут засміявся, дівчина теж, але Капітан, схоже, не второпав.
— То що, платити не треба?
— Ні, за вас вже заплатили.
Щоб не збивати його ще більше з пантелику, я похлопав його по плечу і додав:
— З річницею, нехай це буде мій вам подарунок.
Капітан розчулився і обійняв мене, дякуючи. В магазині запанувала дуже мила атмосфера, нам подарували ще якісь ніштяки безкоштовно, і ми вийшли на вулицю.
— Пропоную вам її одразу і вдягнути, щоб на вокзалі людей кров'ю засохшою не лякати. Не переживайте, люди і так за посмішкою побачать, що ви танки гризете як барбарис.
Всі засміялися. “Нарешті я втулив свій жарт” — подумав я.
Капітан одягнув нову куртку, а стару кинув у пакет. Я підійшов, поправив комір і промовив:
— Дуже гарно.
І в цей же момент у мене виникла геніальна ідея. Я дістав із кишені шеврон "КУНІМЕТНИК" і наклеїв його просто на наплічну велкро-панель Капітана.
— Це що? — запитав він.
— А це — вашій дружині, теж на річницю, — додав я.
— Ааааа… КУ ЛЕ МЕТ НИК, — зробивши невеличку помилку, прочитав Капітан.
— Так-так, Кулеметник, — підтакнув, давлячись від сміху, Беркут.
— О, дякую, покажу всім, коли приїду додому.
— Обов'язково! — додав я.
Ми провели Куніметника на вокзал, попрощалися… Послухали від нього проповідь, що не любить довго прощатися, і, перш ніж повертатися в зону, поїхали на шаурму…

Памʼятаєте, ми говорили за фейки в соціалках? Як вам таке? 🤣

Беркут
Ніч була просто пекельна. Ворог осатанів і пустив у нашу сторону всі бомби, які тільки мав, напевно. Багато 300 і 200. Нас не зачепило. Принаймні фізично.
Їдучи по справах попри місця, куди прилетіло, в мене просто відбирало мову і дихання. Таке враження, що хтось виділив курсором цілий ряд будівель і натиснув “delete”. Сказати “зрівняли з землею” — це збрехати, бо там, де раніше були чиїсь хати, якісь адміністративні будівлі, сільська рада, клуб чи школа — залишилися тільки вирви з мільйонами дрібних уламків від того, що колись називалося спорудою.
Ротному, який був за кількасот метрів від місця одного з прильотів, посікло весь автомобіль, і той годився хіба щоб проціджувати макарони. Люди, з сумом в очах та відчуттям прийняття метушилися: хтось міняв дахівки, хтось двері, хтось розбирав завали…
А я, бачачи, наскільки масштабними можуть бути руйнування та вибухова хвиля, поставив під сумнів безпечність нашого сховку, яким я так пишався. Бродити закинутим селом не дуже хотілося, але підшукати якийсь міцний льох в радіусі 2-3 хвилин було хорошою ідеєю. Цим я і зайнявся в ближні дні у вільний від клопотів час.
Чомусь одразу надав пріоритет тим хатам, які вже були розвалені, понівечені та спалені. За моєю логікою, якщо після влучання льох у такій хаті виживав, то це означало, що він достатньо міцний, щоб використовувати його у якості сховку.
Та перші кілька днів пошуки були абсолютно марні. Руйнування були тотальні, і все було засипане уламками самого ж будинку. В такій перспективі наша вирва виглядала значно вигідніше, бо в неї не було стін, якими могло б завалити. Та з іншого боку і захистити зверху своїх тимчасових мешканців теж не було чим… Вона була надто велика, щоб робити якесь перекриття.
Але, як я вже казав багато разів у цій книжці — хто шукає, той знайде. Зовсім недалеко від нас була вщент спалена та розвалена халупка, яка виглядала настільки хирляво, що ніхто й не думав розглядати її всерйоз. Та в мене вже й не було простору для пошуків, тож чому ні?
Я заходив дуже обережно, з семикратною обачністю дивлячись під ноги, особливо після попередніх історій. Мозок та уява з першими кроками всередині того, що можна було колись вважати стінами, почали домальовувати, наче у 3D візуалізації, як могла виглядати ця хатка колись, коли тут хтось жив: ось тут, мабуть, був коврик на стіні, а тут — палас у коридорі. Там далі, за рогом — напевно була ванночка чи кухонька… Я не міг розібрати… Аааа, зрозумів. Це була грубка, яка служила опалювальним елементом одразу для двох кімнат… Як хитромудро та розумно!

Збоку стояла обгоріла ванна, а в кутку стіни висів якийсь дротяний каркас — схоже на полички, де всі тримають мийні засоби… Але те, що я там побачив, не було милом чи бритвою… Це була статуетка. Вщент вигоріла статуетка з птахом. Дивне місце… та все ж. Б'юсь об заклад, якщо ви народилися до 2000 року, ви бачили такого птаха хоча б раз у своєму житті. Цей птах називався беркутом… і це був скарб.
Я обережно оглянув його і тільки тоді дозволив собі торкнутися. Обгорілий він був тільки ззовні, тож коли я все ж взяв його у руки, він не розвалився. Знайдений артефакт мене так підбадьорив, наче я знайшов золоте руно, а не стару статуетку… Та річ була не в цьому… Це було щось, що хоч і постраждало, та не розвалилося, в деякому сенсі — залишилося живим. Кинувши свого нового друга у сумку скиду, я ще раз все оглянув і пішов крізь руїни в сусідню прибудову, де на мене чекали металеві дверцята у підлозі. Вони були доволі міцні і трохи привідкриті, тож я зміг оглянути простір всередині на наявність чогось небезпечного. Все було ок. Це був вхід у дуже і дуже міцний льох, який, очевидно, був дороблений після того, як збудували сам будинок.
Якщо можна так сказати, він залишився майже неушкодженим, адже всі стелажі, які були всередині, залишилися цілими та непогнутими, навіть кілька скляних пляшок вціліли. Це означало, що ударна хвиля була нівроку собі так пригальмована масивними залізними дверима-люком.
Здається, хтось знайшов нове сховище — подумав я, оглянув все ще раз і пошкандибав на нашу “базу”, щоб спробувати відчистити беркута.
Якщо чесно, мені дуже хотілося залишити собі цю реліквію. Бо така зруйнована хатинка була для мене однозначним символом. Наче знак, що смерть тут вже була і все за собою спопелила. Все, крім цього дерев'яного птаха. ВІдчуваєте скільки символізму? Ото ж бо й воно! Додайте на фон кілька звуків прильотів арти, якусь стрілкотню, запах обгорілого дерева і воно стане ще символічніше…
Коли такі статуетки були новими, вони мали колір полакованого коричневого дерева, мій же пернатий був абсолютно чорним. Я зішкрябав наждачкою все, що було ненадто міцне. Від цього беркут “похудав” на кілька міліметрів, а потім пройшовся чорною фарбою, яка в нас була в балончиках.За якихось 20-30 хвилин артефакт виглядав так, наче старий радянський дерев'яний сувенір стилізував якийсь модний європейський дизайнер. Чорний на чорному. Ну крута пам’ятка, як не крути. Я вже навіть прогнав собі у голові, куди покладу його в столичному кабінеті і з яким пафосом розповідатиму гостям, що це за птах і яка в нього історія.
Але це було б неправильно. Альтернативне рішення прийшло саме по собі. Взяв крупніший наждак. І почав шліфувати основу так, щоб добитися до світлого дерева. Коли прямокутник світлого відтінку був готовий, я взяв чорний маркер і написав: “Беркут Беркутович”, внизу залишив дату та підпис та поклав на столик своєму напарнику.
І тепер це було правильно!
А ви як би вчинили?

Сьогодні отримав цікаву "скаргу" в інсті.
Мовляв, як так, на початку книжки пише, що всі події та імена вигадані.
Стало цікаво, як сприймаєте це попередження.

Дещо записав для нового відео. Ділюся тут з Вами, в телеграмчику, дякую, що ви тут ❤️

Заберіть Корову

Гупнуло за метрів 300. Але це було достатньо гучно, щоб всі ще раз нагадали, що кучкуватися — шкідливо. Тож ми поспіхом усіх розігнали:
— Хто не встиг — той запізнився.
Забубоніла рація:
— Всі цілі, всі здорові. Родичі гарбузові.
Закінчивши із прапорами, ми мали дочекатися Юриста. Я його ще не знав, але Беркут дуже добре про нього відгукувався. Схоже, що під час контрнаступу саме ця людина витягувала Беркута, коли того поранило і він не міг сам дати собі раду, окрім як накласти турнікет.
Взагалі, люди, які пройшли контрнаступ, викликали у мене особливий трепет. Можна говорити скільки завгодно про артилерійський дощ, мінні поля, палючу спеку, 100500 ліній оборони ворога, сотні одиниць спаленої техніки, понівечених тіл… але в моїй голові контрнаступ виглядав десь так:
зайти в пекло
вийти з пекла
повторювати щодня
протягом кількох місяців
Тож, ще навіть не бачивши цю людину, вона мала достатньо великий кредит поваги та довіри з моєї сторони.
Юрист був десь мого віку, дуже тихий та спокійний. Рідко посміхався, і, як мені здалося, всередині в нього була або величезна втома, або величезне горе.
Він мав забрати набої для хлопців, які вибиралися сьогодні на позицію.
— Привіт, хлопці, давайте, кажіть де, буду забирати ваше БК, — не барячись, почав Юрист, як тільки побачив нас.
— Діловий, — подумав я, і це теж було добре.
Взагалі, “БК” означає боєкомплект, тобто набої і таке інше. Читається “БеКа”, то вже більше від говору людини залежить.
— Це добре, що ти забереш БК, — сказав Беркут. — А корову коли?
— Що “Корову коли”? — в абсолютному нерозумінні відповів Юрист.
— Що-що, корову коли забереш?
— Яку корову, Беркут?
Я, чесно кажучи, теж нічого не зрозумів…
— Ти що, енергетика нашого перепив? — пожартував я.
— Та нє, при чому тут енергетик.
— Тоді про яку ти корову? — запитав Юрист.
— Та про звичайну.
Розуміючи, що ми нічого не розуміємо, я знизав плечима, а наш колега втупився очима в стіну. Тільки Беркут усе розширював і розширював усмішку поміж своєї пишної бороди, як у святого Миколая.
Я відчував, що в ньому назріває якийсь дикий прикол, тільки ніхто, крім нього самого, не знав який.
— Ай… ще вам приколи пояснювати, — врешті махнув він рукою. — Ти за чим приїхав?
— Забрати БК (БеКа/БиКа).
— Ну от, ти кажеш, що забереш бика, а я тебе питаю, корову коли забереш?
Ми засміялися. Але не стільки від самого жарту, а з того, як наполегливо він нам це пояснював. Ставало дедалі смішніше від самої ситуації. Я вже перейшов на регіт. Мені навіть стало трішки соромно за себе, що я не одразу догнав про цього бика…
Ну а що? Справді ж смішно. Не знаю, чи сам Беркут це придумав, чи десь підгледів, але з тих пір, щоразу, як десь хтось говорив за БК (наприклад, хтось скаржився, що вже забрали все БК з позиції), хтось із нас двох обов’язково мав вкинути щось на кшталт:
— То треба було брати корову…
Ті не розуміли, яку корову, ми пояснювали, всі сміялися — і так щоразу.
Тож майте на увазі, як братимете БК — беріть одразу і корову.
Нічого їй тут мукати.

Закінчив писати другу частину.
Починається найнудніше.

Віддав текст у видавництво.
Відчуваю спустошення.

Це класне відчуття, коли тобі є до чого повертатися, що вдосконалювати, у чому купатися.
І погане - коли цього нема. Як зараз.
Парадокс.

Трохи пропав. Професійно займаюся знищенням дронів 😅