Начитував щойно розділ, де порівнюю спілкування з тортом. Тепер хочеться солодкого.
Підстава...

Всім привіт!
Нарада.

Аудіокнижка «69 невдалих побачень» по-тихеньку озвучується.
Коли все буде готово, заливатиму на ютуб.
Робити одне велике відео — чи розбити на окремі розділи й об’єднати у плейлист?

Прошу голосувати тільки тих, хто справді слухатиме.

Перечитував деякі уривки "24.02" і відчув щось на кшталт сорому через те, що був таким наївним.
Текст просякнутий юнацьким страхом, вірою у все краще і сподіваннями швидкого закінчення війни.

Ідеалізація українського війська, співгромадян, національної свідомості.
Особливо, у розділах, де розповідаю про перехід людей на українську, черги у центрах комплектування та такий класний громадянський консенсус.

Невже українці така крута нація, тільки коли "прижме"?

Перший в світі трансгендерний кіт.
Сьома рота - сучасні, прогресивні, європейські!

Відмітив це фото. Бо певним чином історія звертається до того ж дня

День жінок 💐

8 березня. Надворі сяє сонечко і дуже кволо пробує зігріти тих, хто не полінувався прокинутися вранці. Останнім часом отримую величезне задоволення від цих усіх ранкових сонячних ванн. Моє людське нутро так і тягне, щоб постворювати собі побільше ритуалів. Я чудово розумію, що це якась захисна реакція — намагання організувати стабільність там, де її нема і не може бути.

Немає жодного впливу на те, чи прилетить вночі КАБ десь поряд. Зате є можливість прокинутися раніше, зробити собі каву і почимчикувати на пагорб виглядати з-за пригірка ворожі безпілотники. Здається, навіть така стабільність чи то пак постійність добре впливає на психіку. Вся справа у прогнозованості.

Якщо ми можемо щось передбачити, то отримуємо ілюзію контролю, нам легше приймати рішення, думати і просто дихати…

Певен, у кожного була ситуація, коли все дуже заплутано, нічого не зрозуміло, від вас нічого не залежить і треба просто чекати непонятно чого, незрозуміло від кого, невідь коли. Тотальна невизначеність — от справжня біда і пекло. Принаймні для мене.

Якщо це читатиме якийсь біс і мені випаде доля потрапити у пекло — ото вам підказка, шановні представники зла: придумайте якийсь такий котел, щоб я не знав, що мене у ньому чекатиме, і я весь час проводив в очікуванні та безмежному моделюванні сценаріїв, що може трапитися далі. Вам навіть не доведеться мене мучити чи піддавати тортурам — за таких обставин я сам себе знищу.

…

Мав трохи справ у ближньому селі, то вирішив зайти в магазинчик, купити морозива в якості подарунків до такого гарного “чоловічого” праздника своїм колегам.

Взяв найдорожче — “Ріжок”. Через постійні відключення світла, вкритий ковдрою морозильник не справлявся і брати це морозиво, насправді, було доволі ризикованою затією. Але сьогодні ж свято!

…

— Хлопчики, ходіть до мене, я гостинці привіз, — гукнув я, вийшовши з машини з пакетом, в якому було морозиво. Ми всілися в дворику під накриттям із маскувальної сітки і почали наминати морозиво, як діти з голодного краю. За мить приїхав Вінні-Пух і пошурував до нас, тримаючи одну руку за спиною. Здається, ніхто крім мене цього не помітив. Не знаю, що він там ніс, але либа в мене розтягнулася від вуха до вуха сама собою. Здається, він теж не забув про хлопців 🙂

Підійшовши ближче до нас, він нарешті відкрив свою руку і почав вручати кожному з нас по шикарнючому величезному тюльпану, прикрашаючи цю церемонію урочистими привітаннями та побажаннями залишатися такими гарними і милими, якими є.

Це було дуже смішно, весело, кумедно, ржачно, а якби вирізати контекст, то в чомусь навіть дивно… Але це для зовнішнього спостерігача. Тут же це було більше, аніж доречно. Прикольно, що Андрій купив тюльпанчика і собі.

Тож якби хтось завітав у наш двір у цей момент, то щонайменше сильно б здивувався: чотири бородатих дядьки у замурзоному одязі наминають морозиво “Ріжок” однією рукою, а у другій в кожного — по тюльпанчику. Хіба не бомба?

Жаль, що над нами не летів у той момент якийсь “Орлан”... ото був би гарний репортаж у вражин: “Баєвікі ВСУ завтракают мороженим і дарят адін одному цвєти. Нє дадім западной падшей пропаганде засорять ісконно русскіє зємлі!”

Так смішно, що аж не можу. Але не від ситуації, а від усвідомлення того, що таке справді б у них “проканало”.

Що за істоти…

Хто має платити на першому побаченні?

Насправді, жодної необхідності в блокнотику для запису ідей немає. Так чи інакше, телефон майже завжди під рукою.

Але:
1. В цьому є своя атмосферність.
2. Після виходу книжки у тебе залишається та іскорка, з якої почався цей літературний вогонь (трохи пафосно, але суть зрозуміла).

А ви робите паперові списки, нотатки тощо?

Хто відгадає цю?

Вибухи і вся ця стрілкотня в столиці напрягають мене значно більше ніж біля ЛБЗ.
Тому що тут існує бульбашка "мирного життя" і ти стараєшся так чи інакше, створювати собі нормальний побут і не чекаєш щомиті, що щось прилетить.

Там - ти постійно мобілізований психологічно. Так, в довгій перспективі, тебе хватне в такому режимі на коротший період часу. Але принаймні ти очікуєш цих всіх вибухів і тд. Тож вони тебе не розхитують так, як в "мирному" Києві.

Це було складно. Але я спробував зробити контент а-ля «інстаблогер».

Цікаво, чи зайде 🤔

Мав сьогодні відкриття десятиліття.
Як думаєте, скільки води втрачає організм за 90 хвилин активних навантажень?
Але давайте без всяких гуглів і чатів жпт, отак, чисто "на око"?

Бо моя оцінка була вкрай неточна 🤯

Фотка вище - в тему уривку.
"Хто такий мазун?" - це уривок із третьої частини "Сьомої роти" над яким я зараз працюю.

Ось так і вирішується, хто отримає нагороду.
Кум, сват, брат - так працює блат 🤭🤣

Але звичка — страшна сила. А взагалі, коли вранці всі ми ставали до сніданку, то через день сперечалися про те, з ким сьогодні спав пан Бім. У нього був якийсь хитромудрий графік чергування. Коли вночі я прокидався від якихось вибухів, наприклад, то неодмінно в темряві ставав йому на хвіст, бо десь після другої він із завидною регулярністю вже лежав біля мене. А вже до ранку — шурував у іншу кімнатку, де спав Вінні-Пух.
Тож коли вранці говорили про те, де сьогодні спав Бім, кожен був певен, що собака був з ним. Бо засинав він біля Беркута, потім мігрував до мене, а вже тоді — і до Андрюхи.
Це було дуже цікаво. Він наче по черзі чергував біля кожного з нас. А може, йому просто ставало нудно, і він міняв собі локацію для різноманіття. Хороший цуцик. Але вік брав своє.
Раз по разу, він вже відбивався на якихось стоянках, а одного дня, взагалі застрибнув у пікап до інших військових і мало не поїхав з ними. Малий гімнюк…
Тож треба було цього парубка якось оформити у роту. Замовили спеціальний нашийник із QR-кодом та гравіюванням — щоб всі, хто до цього будуть причетні, знали, що це не просто якийсь там дворняга, а сповна собі бойовий воєнний псяка.
Дебати про те, якого кольору має бути нашийник, тривали два дні. Якщо одного разу вам доведеться думати, чому депутати так довго приймають закони, то просто згадайте, що десь у південних степах троє дорослих мужиків вибирали колір для нашийника песику 48 годин.
Та от біда… Як тільки почепили йому того нашийника, собаку як підмінили. Усвідомивши, що він тепер не просто дворовий цуцик, а повноцінний член сьомої роти, з офіційним позивним та відповідними відмітками, Бім обнаглів і став таким зухвалим, що почав гавкати на всіх і вся. Навіть на мене. Та ще й так, що аж ікла було видно.
Я офігів. А хлопці почали з мене ржати. Мовляв, то він на мене так гавкає, бо я йому пропонував оранжевий нашийник обрати.
Але смішки кінчилися, коли Бім уже почав скалитися на Вінні-Пуха, а потім і на Беркута.
Зіпсувався пес — та й годі. Схоже, що в нього почалося статеве дозрівання. Бо хто б до нас не зайшов — всі відмічали, що песик наш дуже збуджений (за візуальними ознаками, якщо ви розумієте, про що я).
Тож так Бім і записався у ППОшники: одна голова, чотири лапи і завжди готова до бою червона ракета 🙂