В силу професійної діяльності, проводжу багато діалогів із самим собою.
І це, напевно, доволі егоїстично 🤭

Так, повільно.
Так, місцями марудно.
Зате, вважайте, найсвіжіше, як щойно видоїне із корівки молоко 🥛.

Якщо вам таке заходить - пишіть теми для наступних роздумів. Буду розмовляти вже не сам з собою, а з вами 🤗

Сьогодні уривків із "69 невдалих побачень", мабуть, не буде, бо щось я засоплив.

Давно хотів зробити таке відео, але треба було витримати паузу із зрозумілих причин.

Вступ
Хочу вам зізнатися: я ненавиджу знімати відео, записувати всілякі голосові, робити фоточки і т.д.
Цим я успішно не займався до 30 років, бо вкладав увесь вільний час у працю, захоплення та трохи — у творчість.

Я настільки вміло це ігнорував, що з часом мені навіть почало подобатися не робити цього.
Ба більше… у мене є певна мікровідраза до всіх цих блогерів, вічного хайпу, скандалів і всілякої єресі, яку вони влаштовують заради уваги.

Але є проблема.
З якогось моменту я сам почав знімати навколодебільні відоси, приколи, лайфстайл тощо.
І де ж подівся Андрій — письменник, пілот, підприємець?

Отож бо й воно.

У сучасному світі дуже легко себе загубити, навіть якщо здається, що ти — капець яка сформована особистість із надійним стрижнем усередині.

Висновок
На жаль чи на щастя, я не маю змоги сісти поруч з кожним із вас і вдосталь потеревенити, як найкращі друзі: поділитися наболілим, послухати вас, обмізкувати все як слід. Тож усі ці експерименти з контентом — це пошук того містка, який найраціональніше поєднає те, що потрібно вам, і те, що є в мене.

Соціалки вимагають: інтригуюче, коротко, швидко, яскраво.
Я хочу: спокійно, впевнено та відверто.

Інколи, так, я бачу, що моя манера «не заходить» і дозволяю собі відійти від «свого», піти на поводу в алгоритмів. Це не моменти слабкості — це просто пошук. Пошук містка.

Прохання
Якщо раптом бачите, що я чуджу якусь фігню або надто стрімко скочуюсь у «блогерство» — не цурайтесь мене схаменути. Я просто можу не помітити цього процесу, бо загальні тенденції тягнуть, як натовп, що покидає стадіон після матчу збірної.

Ви — ті 2% моєї аудиторії, яких я сприймаю як друзів.
Тих, хто не посоромиться написати: «Андрюха, ау, щось ти загрався з експериментами — вертайся в норму». Тож на це я і сподіваюся.

Наразі це все.
Дякую за увагу! А на вечерю я підготую новий формат 😜

P. S. Якщо хтось думає, що я сам сиджу й монтую ролики — авжеж ні. Ви що? 🐼

Голосова версія, розширена.
Кому лінь читати.

"69 невдалих побачень", друга порція.
Гарного прослуховування!

Самокат
Підкинувши Мішаню, я поїхав до дроністів забрати ELRS-прийомники. Це такі штучки маленькі, які приймають сигнал від пульта управління на дроні. Волонтери підігнали нам якісь дрони, але шлях між покупкою та потраплянням до нас став таким довгим, що приймачі наказали довго жити. Щоб це не означало.
Була десь 12, до обіду.

— Андрюха, глянь, який у нас тут персонаж, — хтось із хлопців запросив мене до екрана, на якому саме відбувалася трансляція з дрона.
На картинці можна було розпізнати якесь поле між посадками, рясно всіяне вирвами від вибухів. Нічого особливого. Жодних рухів.
— І? Файне поле, як друшляк.
— Та нє, нє, почекай, зараз побачиш.

Раптом, рівно в центрі щось заворушилося.
— Наші тут, так? — показав я пальцем у край екрана.
— Так, так! Наші тут, 3.14дари — там.

У темпі слимака щось, що нагадувало людське тіло, повзло у сторону ворога.
— Що це?
— Залишки ворожого штурму. Ось тут четверо штурмували мотоциклами — ми їх догнали і вони пішли в царство мертвих. А ось цей, ти не повіриш… він їхав на електросамокаті.
— На штурм? Самокатом? Трясця!
— Так, на штурм. Ось цією польовою дорогою…
— На самокаті? Ти серйозно?
— Саме так. Я тобі потім покажу, ми зафіксували на відео. Вони, коли висунулися, був ще туманчик. Хотіли встигнути, певно, поки ми не літали, але їм не повезло. Тож ми цього теж наздогнали, але він якось умудрився вижити — і ось уже 2 години, як повзе "до своїх".

У мене перемішався шок, сміх і багато всіляких інших емоцій, бо рефлекторно я уявив, як ця жива каша умудряється рухатися — стало бридко. Я запитав, де взяти приймачі, забрав, подякував і подався забирати Мішаню, а потім на базу.
…
Минуло годинки три. Приймачі, чомусь, не підійшли, а Мішаня по дорозі накидав ще мені фразочок.
“Найшов — не радуйся, а загубиш — не плач” — бо забув десь годинник, але не пам’ятав де.
“І кози ситі, і сіно ціле” — бо умудрився і помитися, і документи старшині закинути…
Весело та повчально у програмі “Мішанині афоризми”.

Треба було поїхати ще раз поміняти приймачі. Цим і зайнявся.
— Здорові були, парубки, що нового? Я вам назад ваше добро привіз, трохи не таке.
— Та без питань, зараз поміняємо. Нічого нового, навіть слимак — та й той старий.
Десь в глибині голови я розумів, про що йде мова, але не дуже в це вірив.
— Та ну, ану покажи!
На екрані знову відкрився стрім, де було видно той самий шматок понівеченої плоті, який вже просунувся десь на метрів 200.
— Як він це робить? На ньому ж живого місця нема?
— Взагалі не зрозуміло, може, накачаний чимось…
Мене знову сповнило дивне відчуття. Десь там, за екраном, який показував далекий сигнал, була чиясь пекельна агонія. Хоч це й був ворог, але спостерігати за цим було важко.
Підлетіти ближче не вдавалося, бо на ворожих позиціях працював РЕБ.
— Чому вони не спробують йому помогти? — запитав хтось із хлопців.
Ну, відповідь була на поверхні: туману вже не проглядалося, і висовуватися в поле було дуже небезпечно для ворога — навіть під прикриттям РЕБу, бо ніхто не відміняв інші види озброєння. А може, вони взагалі про нього не знали, а рації не мав.
…
Минуло ще 2 години. Я вже не вертався на базу, бо мені й самому стало цікаво, яка чекає доля цю рухому ворожу плоть.
Ніхто за нього, ясна річ, не вболівав, але та жага до життя вражала. Це легко могло б бути кадрами якогось американського блокбастера про силу волі або щось у стилі “Бийся до кінця”. Те, що всі ми бачили на екрані, не піддавалося жодній логіці. То не була людина (хоч і ворог) — це був розірваний клапоть мускулів та кісток, обвитий зеленими ганчір’ями.

І тим не менше, майже 6 годин він ліз у свою сторону в надії вижити, і ніхто йому цього робити не перешкоджав.
Нарешті все стало на свої місця. І не долізши якихось, може, 150 метрів до порятунку, цей клапоть перестав рухатися остаточно. Але я мало вірю, що навіть якби він доповз — то залишився б живим. Це була жахлива картина, останні кадри якої були б гідні “Оскара”. Та це не кіно.
Крізь шалену біль та колосальні ушкодження ворог вирішив не прикінчити себе, як робило багато його колєг — він спробував поборотися за своє життя. І може, йому б за інших обставин це й вдалося б. Можливо, б сама земля, горбочки та ямки йому б допомогли.
Але… це була не його земля. Не його горбочки. І не його ямки.
Він тут був непроханим гостем, який ніс смерть. Не доніс.

Нірвана
Повертаючись розбитою польовою дорогою до своїх хлопців, я постійно перемелював побачене у своїй голові. Ясна річ, ставив себе на місце “слимака” і міркував про те, що б робив на його місці. Знаєте, це моя улюблена розвага — уявляти себе в якихось шалених ситуаціях, мислиннєво перевірятися на міцність. А особливо забавно, якщо через якийсь час така подія з тобою справді трапляється — і потім, вибравшись плюс-мінус цілим, ти маєш змогу порівняти і дізнатися, хто ти на ділі: Гріша Пательня чи Григорій Сковорода. Дуже пізнавальна затія, спробуйте на дозвіллі — не пожалієте.
На дорозі було аномально багато автівок, від чого стояла шалена курява. Додайте до цього десятиліттями посічене царапинами та сколами лобове скло і добродіїв, які їздять принципово на дальньому світлі — і ви зрозумієте, що таке нірвана. Повна прострація та дезорієнтація. Я їхав, керуючись не своїм зором, а слухом, нюхом і інтуїцією. Бо щось побачити на цій дискотеці було годі й сподіватися.
Натягнув на носа бандану, як старий ковбой-розбійник перед пограбуванням чергового салуну, і взяв трішки правіше, щоб не нарватися на зустрічну машинку. Стан був дуже дивний, але спокійний. Хлопці сміялися з мене, коли я купив цю хустку, до кінця не розуміючи, нашо вона мені, але потім, здається, зрозуміли, що щоразу, натягуючи її на свій шнобель, коли ми з’їжджаємо до польової дороги, мої легені дякують, що сьогодні буде на 300 грам менше пилу 🙂
Як це часто траплялося, з цього всього медитативно-зосередженого міждум’я мене вирвав яскравий спалах попереду і трохи лівіше. Ще за секунд-дві у вуха гримнула глибочезна об’ємна вибухова хвиля. Я глянув у дзеркало заднього виду і автоматично пригальмував. Прилетіло десь дуже близько, і це точно був КАБ або щось не менше потужне. До горла підступив ком. Бо прямо і трохи лівіше була наша халабудка в посадочці. Я надто добре знав це і надто сильно був впевнений. Тож простору для сумнівів не залишалося…
Мене переклинило, страх почав судинами підходити до кінцівок і вимикати їх. Ось він уже холодною тягучою аморфною субстанцією прямує від плечей до ліктів, і я усвідомлюю, що от-от — і заціпенію повністю від однієї думки, що прилетіло туди…
Потрібно було діяти. Я голосно матюкнувся, увімкнув передачу і вижав газ “у килимок”.
Дракон заревів і почав видирати з-під себе дрібні шматочки ґрунту з цієї занедбаної дороги. Вмить мені перестали заважати зустрічні промені від фар, пил та перетерте роками скло моєї машини. Я бачив все дуже чітко, і ціль у мене була одна: якомога швидше добратися до хати…
Більше не існувало жодних відчуттів, не було втоми, не було думок про москаля, який пів дня старався вижити, непрацюючих приймачів… була тільки наша халабудка, хлопці у ній і приліт, який я бачив на власні очі…

UN
Коли біля нас підбили танчик і цілий день там кружляли розвідувальники, мене часто навідували погані думки. Так, ми всі дотримувалися обачності, але, думаю, хороший розвідник однаково зрозумів би, що в цій халабудці живе хтось непростий — за дотичними ознаками. Не дід з бабою та двома курочками… І це наштовхувало на прикрі думки.
“Невже це таки сталося…” — задавав я сам собі питання, долаючи цей клятий кілометр. Час неначе зупинився. Гігабайти фотокартинок, відеоспогадів, емоційних струсів прокручувалися у моїй голові… Я відмовлявся вірити в те, що це трапилося, і тут же прекрасно розумів, що відмова — очевидна реакція у таких випадках. Бо це вже було. Таке ми вже проходили.
З кожним метром подоланого шляху впевнювався у тому, що горить саме у тому напрямку, якого я боявся… Я вже колись писав, можливо, у попередніх частинах книжки, що халабудка наша знаходилася в посадочці, на краю села, тож там більше не було об'єктів, по яких ворог міг би вести вогонь…
Залишалося сподіватися тільки на те, що хлопців не було на місці.
…
Пройшла ціла вічність, перш ніж я звернув на дрібну доріжку, яка вела вглиб посадки — і тільки тоді мені відлягло… Приліт відбувся строго по курсу, але на метрів 100 позаду нашого тимчасового житла. Це збадьорило, і серце забилося ще швидше. Я залетів на всіх парах у дворик на вимкнених фарах і, здається, навіть зачепив якийсь ящик… Не вимикаючи двигун, вискочив з авто і увірвався як навіжений у хату, щоб перевірити, чи всі цілі. Подумки готувався грузитися в авто і летіти на стабпункт.
…
За імпровізованим столиком із натівських ящиків та коробки від зарядів РПГ-7 як ні в чому не бувало сиділо троє парубків і весело обговорювало, який же крутий відбувся бабах…
— Хух, — видихнув я. На щастя, вся драма відбулася тільки в мене в голові.
— Ну, як ви тут, пожежники? — видав із себе кепкування.
— Шикарно, збадьорилися добряче.
— Що це було? По нас летіло?
— Та ні, це збили шось по типу шахеда, і воно випадково тут припаркувалося.
Це була хороша новина, бо якби вогонь вівся по нас, це означало б тільки одне — пора прощатися із халабудкою, а це, у свою чергу, означало б клопотів на цілий тиждень.
— І що він тут робив, сучий пес? — спитав хтось із хлопців.
— Певно, миротворча місія ООН, — засміявся інший.
— Ой, не згадуй ти за те ООН, з них толку як з козла молока.

—Чого це?
— А ти хоч раз відчув на собі якось їхню роботу?
— Та ні, ясна річ. Я взагалі хрин знає, чим вони займаються. Хіба в тилу на джипах катаються взад-вперед.
— Ото-то, щось і я не відчуваю, як вони нам тут помагають.
Я в розмову не вклинювався. Так, на ООН багато скаржилися, мовляв, вони безрукі і безногі у цій війні, але, з іншого боку, щось вони та й робили… Хоча сам цього, звісно, і не помічав.
Випив чаю, трохи заспокоївся і пішов до своєї лежанки. Сьогодні вирішив лягти головою в протилежний бік, не знаю, чому саме. Ось так мені захотілося.
Видалося навіть трохи зручніше. Заплющив очі і почав поринати в сон. Одна овечка, друга овечка, третя, четверта…
Стоп!
Я миттю відкрив очі й відчув, що щось мене зачепило. Гм…
Прямо перед моїм носом на торці покривала, яким я вкутався, була бірка…
Щось мене в ній тригернуло.
— Беркут! А звідки в нас ці покривала? — крикнув я.
— Не пам’ятаю, волонтери якісь передали, а що?
— Нічо-нічо, просто стало цікаво, прикольні, — відповів я, розгортаючи ярличок, щоб прочитати, що на ньому пише.
Покривала виявилися справді добротними, дуже цупкими та свіженькими. В них мені було доволі затишно відпочивати, тож я радів такій обновці. Хороший сон - запорука успіху у будь-якій справі, окрім, хіба що, нічного чергування 🙂
І попри купу дрібного тексту, увагу привернуло якраз те, що я вже бачив багато разів, але не звертав уваги — допоки не відбувся наш вечірній діалог.
На зворотній стороні бірки красувалися дві великі літери: UN — United Nations — Об’єднані Нації…
Цікава річ це ваше життя… як не крути.