#історії_героїв
До 24 лютого Микола, боєць 58-ї окремої мотопіхотної бригади ім. гетьмана Івана Виговського, керував великим підприємством у Чернігові.
У перші ж дні повномасштабного вторгнення його кабельний завод знищили рашисти.
– Розбомбили вщент, – розповідає Микола. – Ми зі знайомим будували телекомунікаційний бізнес буквально з нуля. Цього року ми знайшли клієнтів у Німеччині, це мало бути наше перше експортне замовлення. Ми зробили 350 кілометрів кабелю, мали відправити німецьким клієнтам 27 лютого. Не встигли. Усе, що виготовляли, згоріло… Кабелю немає. Підприємства теж.
Про те, що завод зруйнували російські загарбники, Микола дізнався вже тоді, коли був на бойових позиціях. 24 лютого він ще вийшов на роботу. Вранці до нього приїхали військові і попросили допомоги з транспортом. Чоловік зголосився бути водієм.
– Катав хлопців увесь день. Вперше побачив російського «тигра», якого відбили наші розвідники. Ввечері сказав: «Забирайте мене до свого підрозділу». Але наступного дня хлопці передислокувалися. Тож я пішов до військкомату, – згадує Микола. – Власне, вже 25 лютого я пройшов бойове хрещення авіаобстрілом – саме тоді росіяни влучили у склад боєприпасів. Нас «крили» постійно, але й ми добряче «насипали»! Моє завдання у підрозділі – забезпечення зв'язку. Тобто я і у війську працюю за спеціальністю.
#Україна_тримається_на_наших_плечах
До 24 лютого Микола, боєць 58-ї окремої мотопіхотної бригади ім. гетьмана Івана Виговського, керував великим підприємством у Чернігові.
У перші ж дні повномасштабного вторгнення його кабельний завод знищили рашисти.
– Розбомбили вщент, – розповідає Микола. – Ми зі знайомим будували телекомунікаційний бізнес буквально з нуля. Цього року ми знайшли клієнтів у Німеччині, це мало бути наше перше експортне замовлення. Ми зробили 350 кілометрів кабелю, мали відправити німецьким клієнтам 27 лютого. Не встигли. Усе, що виготовляли, згоріло… Кабелю немає. Підприємства теж.
Про те, що завод зруйнували російські загарбники, Микола дізнався вже тоді, коли був на бойових позиціях. 24 лютого він ще вийшов на роботу. Вранці до нього приїхали військові і попросили допомоги з транспортом. Чоловік зголосився бути водієм.
– Катав хлопців увесь день. Вперше побачив російського «тигра», якого відбили наші розвідники. Ввечері сказав: «Забирайте мене до свого підрозділу». Але наступного дня хлопці передислокувалися. Тож я пішов до військкомату, – згадує Микола. – Власне, вже 25 лютого я пройшов бойове хрещення авіаобстрілом – саме тоді росіяни влучили у склад боєприпасів. Нас «крили» постійно, але й ми добряче «насипали»! Моє завдання у підрозділі – забезпечення зв'язку. Тобто я і у війську працюю за спеціальністю.
#Україна_тримається_на_наших_плечах
👍1.94K❤385🔥70😢20🤔1
#історії_героїв
За плечима 22-річного Андрія (псевдо «Журналіст») – журналістська практика на «1+1 медіа», робота автоелектриком, строкова служба у підрозділі Повітряних сил ЗСУ.
Власне, туди йому одразу й запропонували піти, коли почалося повномасштабне вторгнення росії. Однак «Журналіст» вирішив, що не час залишатися у, як він говорить, тиловому Львові. І обрав бойовий підрозділ – 72-гу окрему механізовану бригаду ім. Чорних Запорожців, яка стала на шляху загарбників, що проривалися до Києва.
– На позиції в районі Мощуна на Київщині ми приїхали 5 березня – задля підсилення, – говорить Андрій. – В селі ще залишалася невелика кількість цивільних, ми допомагали їм виїжджати. Важко було… Але бойового настрою ми не втратили, повірте! Будемо захищати своє.
#Україна_тримається_на_наших_плечах ✊️🇺🇦
https://t.me/marshalvdv
За плечима 22-річного Андрія (псевдо «Журналіст») – журналістська практика на «1+1 медіа», робота автоелектриком, строкова служба у підрозділі Повітряних сил ЗСУ.
Власне, туди йому одразу й запропонували піти, коли почалося повномасштабне вторгнення росії. Однак «Журналіст» вирішив, що не час залишатися у, як він говорить, тиловому Львові. І обрав бойовий підрозділ – 72-гу окрему механізовану бригаду ім. Чорних Запорожців, яка стала на шляху загарбників, що проривалися до Києва.
– На позиції в районі Мощуна на Київщині ми приїхали 5 березня – задля підсилення, – говорить Андрій. – В селі ще залишалася невелика кількість цивільних, ми допомагали їм виїжджати. Важко було… Але бойового настрою ми не втратили, повірте! Будемо захищати своє.
#Україна_тримається_на_наших_плечах ✊️🇺🇦
https://t.me/marshalvdv
👍2K❤466🔥142🤔4🥰1
#історії_героїв
Владислав на псевдо «Рішала» до повномасштабного вторгнення працював у сфері GPS-моніторингу. 24 лютого, зізнається, як і більшість українців, був у шоковому стані.
– Не вірилося, що це відбувається з нами. Немов дивишся фільм жахів, – розповідає Владислав. – Рішення ухвалив одразу. Я пройшов «срочку», армію пам’ятаю. Дочекався маму, поговорив з нею. Розумієте, я не збирався їхати з Києва, це моє місто. Для себе я вбачав тільки один варіант – йти захищати свою землю. Чекати повістку не збирався, вирішив діяти.
25 лютого Владислав пішки дістався найближчого військкомату, бо транспорт на той момент не ходив. Там йому запропонували приєднатися до 72-ї окремої механізованої бригади ім. Чорних Запорожців.
– 26-го я вже був у частині, де нам видали амуніцію. Ну і, власне, одразу я потрапив на Мощун, – говорить Владислав. – Найтяжчим особисто для мене був момент, коли я вперше отримав контузію.Тиждень був у шпиталі, вилікувався, повернувся до побратимів–і знову в бій!
https://t.me/marshalvdv
Владислав на псевдо «Рішала» до повномасштабного вторгнення працював у сфері GPS-моніторингу. 24 лютого, зізнається, як і більшість українців, був у шоковому стані.
– Не вірилося, що це відбувається з нами. Немов дивишся фільм жахів, – розповідає Владислав. – Рішення ухвалив одразу. Я пройшов «срочку», армію пам’ятаю. Дочекався маму, поговорив з нею. Розумієте, я не збирався їхати з Києва, це моє місто. Для себе я вбачав тільки один варіант – йти захищати свою землю. Чекати повістку не збирався, вирішив діяти.
25 лютого Владислав пішки дістався найближчого військкомату, бо транспорт на той момент не ходив. Там йому запропонували приєднатися до 72-ї окремої механізованої бригади ім. Чорних Запорожців.
– 26-го я вже був у частині, де нам видали амуніцію. Ну і, власне, одразу я потрапив на Мощун, – говорить Владислав. – Найтяжчим особисто для мене був момент, коли я вперше отримав контузію.Тиждень був у шпиталі, вилікувався, повернувся до побратимів–і знову в бій!
https://t.me/marshalvdv
❤1.92K👍368🔥65👏10🥰7
Forwarded from Валерій Залужний
#історії_героїв
Харків’янин Іван з дитинства мріяв стати танкістом. Пригадує, як їздив з батьками до музею, подивитися на танки. Його немов магнітом тягнуло до цих важких машин. Тоді хлопчик і уявити не міг, що його мрія здійсниться. Так само він не знав, що доведеться боротися з ворогами за право вільно жити на рідній землі.
До лав Збройних Сил України Іван доєднався у 2016 році. Зараз у танковому підрозділі 25-ї ОПДБр воює проти російських загарбників.
– Це страшна війна, противник застосовує РСЗВ «Солнцепек», «Буратино», всі види ракет. Це тактика тотального випалювання територій, – каже танкіст. – Подивіться на Маріуполь, інші українські міста.
Як би не було важко, Іван жодної миті не жалкує про власний вибір. Свою роботу воїн виконує бездоганно. Професійно і з великим азартом.
– Коли заводжу танк, аж мурашки по шкірі, так мені подобається ця техніка. А про рівень адреналіну під час бою годі й говорити. В танковому екіпажі у кожного своя робота. І всі ми маємо працювати злагоджено. Коли влучно відпрацьовуєш усі цілі, комбат тисне тобі руку і усі кажуть, що ми красотуни, аж «мотор» вилітає від радості, – з посмішкою говорить молодший сержант.
Свій Т- 80 Іван називає доброю, слухняною дівчинкою. Втім, зізнається, що хотів би освоїти й новітні зразки техніки від партнерів, наприклад, американський M1 Abrams.
– Ти сидиш в капсулі і навіть якщо у танк влучають, у капсулі усі залишаються неушкодженими. А ще дуже потрібні тепловізори, хоча ми й без них ворога добряче палимо, – резюмує танкіст.
Звісно, як і всі українці, Іван мріє про Перемогу. Має багато планів після війни. Найперше – святкування весілля з коханою Ольгою, якій вже зробив пропозицію. Але і з «дівчинкою Т-80» розлучатися не буде.
– Хочу служити ще років 10. Мені до душі те, що я роблю. Я пишаюся тим, що захищаю рідний край, – говорить Іван.
#Україна_тримається_на_наших_плечах
@CinCAFU
Харків’янин Іван з дитинства мріяв стати танкістом. Пригадує, як їздив з батьками до музею, подивитися на танки. Його немов магнітом тягнуло до цих важких машин. Тоді хлопчик і уявити не міг, що його мрія здійсниться. Так само він не знав, що доведеться боротися з ворогами за право вільно жити на рідній землі.
До лав Збройних Сил України Іван доєднався у 2016 році. Зараз у танковому підрозділі 25-ї ОПДБр воює проти російських загарбників.
– Це страшна війна, противник застосовує РСЗВ «Солнцепек», «Буратино», всі види ракет. Це тактика тотального випалювання територій, – каже танкіст. – Подивіться на Маріуполь, інші українські міста.
Як би не було важко, Іван жодної миті не жалкує про власний вибір. Свою роботу воїн виконує бездоганно. Професійно і з великим азартом.
– Коли заводжу танк, аж мурашки по шкірі, так мені подобається ця техніка. А про рівень адреналіну під час бою годі й говорити. В танковому екіпажі у кожного своя робота. І всі ми маємо працювати злагоджено. Коли влучно відпрацьовуєш усі цілі, комбат тисне тобі руку і усі кажуть, що ми красотуни, аж «мотор» вилітає від радості, – з посмішкою говорить молодший сержант.
Свій Т- 80 Іван називає доброю, слухняною дівчинкою. Втім, зізнається, що хотів би освоїти й новітні зразки техніки від партнерів, наприклад, американський M1 Abrams.
– Ти сидиш в капсулі і навіть якщо у танк влучають, у капсулі усі залишаються неушкодженими. А ще дуже потрібні тепловізори, хоча ми й без них ворога добряче палимо, – резюмує танкіст.
Звісно, як і всі українці, Іван мріє про Перемогу. Має багато планів після війни. Найперше – святкування весілля з коханою Ольгою, якій вже зробив пропозицію. Але і з «дівчинкою Т-80» розлучатися не буде.
– Хочу служити ще років 10. Мені до душі те, що я роблю. Я пишаюся тим, що захищаю рідний край, – говорить Іван.
#Україна_тримається_на_наших_плечах
@CinCAFU
❤2K👍342🥰52🔥44❤🔥25👏4😁2🙏2