Сьогодні Україна почала відзначати першу річницю перших переможних битв повномасштабної війни – боїв на півночі нашої держави, які призвели до втечі окупанта. Саме 21 березня минулого року завершилася битва за Мощун – маленьке село в Київській області, яке стало першим великим кроком нашої держави до перемоги в цій війні.

Були й інші такі кроки. Битва за Гостомель. Бої за Ірпінь. Боротьба на Чернігівщині й Сумщині. Битва за Зміїний. Жорстоке протистояння на півдні України й унікальна наша оборонна операція, яка повернула свободу Харківщині. #МістаГероїв

Ми прийдемо до такого ж результату і в інших активних діях. У героїчній битві за Донбас, у якій неминуче домінуватиме український прапор. У подальшому протистоянні на півдні, яке відновить нормальне українське життя в Приазовʼї. У поверненні нашого Криму, звідки вже почалася міграція найбільш далекоглядних щурів держави-терориста.

Слава кожному і кожній, хто зараз у бою за Україну! Слава кожному і кожній, хто бʼється за Україну під Бахмутом, під Авдіївкою, під Вугледаром і в усіх інших гарячих точках передової! Слава нашим героям!

Для мене честь – вручити сьогодні Охтирці почесну відзнаку міста-героя, міста-захисника, міста-переможця.

На Сумщині, у нашій Охтирці, ми вшановуємо справжню козацьку хоробрість і незламність наших людей – наших героїв, усіх українців та українок.

Тих, хто бився тут за своє місто, за свою землю й тим самим за всю нашу державу – державу Україна. Тих, хто знищував російські колони тут і тим самим ламав увесь ворожий задум проти України, проти українського народу. Тих, хто допомагав одне одному в Охтирці, у сусідніх містах, містечках, селищах навесні минулого року й тим самим відвоював у ворога час для багатьох українських весен. Вільних весен!
____

It is an honor for me today to confer the honorary title of Hero City, Defender City, Victor City upon Okhtyrka.

In the Sumy region, in our Okhtyrka, we honor the true Cossack courage and indomitability of our people - our heroes, all Ukrainians.

Those who fought here for their city, for their land and, therefore, for our entire state. Those who destroyed the Russian convoys here and, thereby, disrupted the entire enemy plan against Ukraine, against the Ukrainian people. Those who helped each other here, in Okhtyrka, in neighboring cities, towns and villages in the spring of last year - and thereby won back time for many Ukrainian springs from the enemy. Free springs!

#МістаГероїв

Буча. 33 дні окупації. Понад 1400 смертей, із них 37 дитячих. Понад 175 людей знайдено в братських могилах і камерах тортур. 9000 російських воєнних злочинів. 365 днів, як це знову вільне українське місто. Символ звірств армії країни окупанта. Ніколи не пробачимо. Покараємо всіх винних.

#МістаГероїв

——

Bucha. 33 days of occupation. More than 1,400 deaths, including 37 children. More than 175 people were found in mass graves and torture chambers. 9,000 Russian war crimes. 365 days since it is a free Ukrainian сity once again. A symbol of the atrocities of the occupying country’s army. We will never forgive. We will punish every perpetrator.

#CitiesOfHeroes

​​#МістаГероїв - це люди, їх подвиги, сміливість та патріотизм. Це ті, завдяки кому рік тому вдалося вигнати окупантів з Півночі і врятувати багатьох людей. І ті, хто робить подвиги щодня.

Їх історії мають бути почутими. Тримайте першу з Київщини.

Семиволос Леонід Миколайович, 1969 року народження - водій шкільного автобуса ОЗО «Гребінківський ліцей» Гребінківської селищної ради.

Він брав участь в евакуації людей з м. Ірпінь, смт. Макарів, м. Гостомель, с. Романівка, м. Буча, смт. Немішаєве, смт.Ворзель, смт. Борова, с. Шевченкове, с. Богданівка, смт. Велика Димерка, м. Чернігів.

Усього водій на своєму шкільному автобусі евакуював понад 950 людей. Врятував їм життя тоді. Далі - його історія.

🗣Перша евакуація була 5 березня. До нас, водіїв, звернулися, що треба рятувати наших людей. Ніхто не відмовився. Не буду приховувати, страх був. Пам’ятаю, як на блокпосту російський військовослужбовець зібрав у всіх телефони, поклав у пакет та розстріляв його з автомату. Такий от перший контакт із загарбниками.
По дорозі бачили покинуті автівки, речі людей… це було дуже моторошно.
Намагалися вивезти якомога більше людей, першочергово жінок і дітей.  
Найбільше запам’яталася Буча. Ми їхали колоною, і в цей час за 30 метрів від нас російський танк стріляв по багатоповерхівці. По нам летіла цегла й інші залишки від будинку. Автобусам попробивало колеса. Росіяни були найжорстокіші до нас саме в Бучі. Уся дорога засипана уламками, залізом. І ти розумієш – проб’єш колеса і вже нікуди не доїдеш. Трохи відхилився від маршруту – і тебе оточують їхні БТРи, солдати. На тебе наводять кулемети, автомати. У нас на очах вони захопили в полон працівника ДСНС…
Садили людей по максимуму. У Гостомелі було стільки людей, що не всі помістилися в автобуси. І вони йшли за нами пішки. Не пам’ятаю, який в Бучі є інститут, з нього вийшов чоловік і говорить: «Люди добрі, залишайтеся тут на ніч, бо не випустять нікого, якщо не встигнуть автобуси проїхати блокпост до п’ятої години». Люди там лишилися, ми їх забрали наступного дня.

Але найважче було вивозити людей із Чернігова. Усі дороги були заміновані, ми їхали полями, добиралися по багнюці. Боялися, щоб дощу не було, бо тоді не доїхали. А нас там люди чекали. Із Чернігова вивозили разів 4. Востаннє – 21 березня. Приїхали пізно ввечері, голодні, холодні. Максимальна увага була до дороги. 380 кілометрів бездоріжжям. У місті не було ні світла, ні води, ні газу. Нічого. Соляри назад вже майже не було. Дякуємо поліції – хто каністру, хто пів каністри, але нас заправили. А вивозили ми людей із лікарні, тих, хто хворіє на нирки. В моєму автобусі було чоловік 4-5 зовсім неходячих. Люди в кріслах колісних, хворі. І ми потрапили під обстріл. Розумію, що для росіян поняття гуманітарного коридору і не було. Єдиний можливий в‘їзд для евакуації був через міст над Десною, з боку Куликівки. Він був вже пошкоджений, але проїзний. Автобуси їхали обережно, між пробитих наскрізь дірок у переправі, але й швидко, щоб встигнути між обстрілами. Тільки вискочили з мосту, і його росіяни добили. Один автобус після такого просто заглух посеред дороги. Розсадили людей по інших, нікого не покинули, а автобус кинули.

Увесь шлях туди й назад евакуація проходила між розірваних і нерозірваних снарядів, вони стирчали з-під землі просто біля дороги.
Багато евакуацій було.

Україна - це країна сміливих людей.

​​Історія ще однієї героїні з #МістаГероїв.

Юлія Кацімон – жителька села Литвинівка, Димерської громади Київщини

Вона працювала диспетчером пожежної частини. Із перших днів повномасштабного вторгнення почала надавати власними силами гуманітарну допомогу людям, які цього потребували. Евакуювала людей із північних населених пунктів.

🗣«Щодня переводили на безпечну територію близько 1,5 – 2 тис. людей. У цілому було виведено до 15 тисяч людей. Евакуація тривала, доки нас не взяли в полон, 20-го березня».

Під час полону, в окремій кімнаті Юлії Кацімон нанесли тяжкі тілесні ушкодження, били безжально по тілу, обличчю, погрожували трибунальним судом від російської федерації. Наступного дня жінку привели в інше приміщення, де перебували ще 33 українських військових. Рашисти пропонували писати зобов'язання про співпрацю з росією, хто не написав – руки в наручники та дорога до Сибіру. Спочатку полонених привезли до Білорусі, а потім до Брянської області, у СІЗО N°2. Катували, зобов'язали говорити про те, що росія переможе, змушували писати звернення до українських матерів.

9 квітня повернулася по обміну з полону. Але ні на день не припиняла допомогу тим, хто того потребував, організовувала надання гуманітарної допомоги та товарів першої необхідності.

Зараз Юлія організовує благодійні ярмарки, збори, перевозить допомогу на передову військовим та цивільним людям, їздить за кордон з гуманітарною місією, перевозить автомобілі для військових та військове обладнання.

Пенсіонер Анатолій Майстренко з селища Архангельське на Херсонщині на власному човні кілька місяців перевозив через річку Інгулець людей, що рятувалися від російських загарбників. На тимчасово окуповані території Анатолій Віталійович доправляв розвідників та гуманітарні вантажі.

«В цілому, думаю, понад дві тисячі людей переправили» — говорить Анатолій. «А тих, кому треба було з Зарічного і назад у Зарічне – чоловік 700-800. Також доправляли цим шляхом гуманітарну допомогу. Нам привозили по 80-100 ящиків відразу. Певно, всього вдалося переправити кілька тонн. Ми розуміли, як це важливо для людей, наших земляків, що жили в умовах страшної війни. Це була запорука їхнього життя».

Мені нерідко задавали питання «Як ти насмілився на цей вчинок?». А я кажу: «Ну добре, якщо не я, не ти – хто тоді? А це ж треба робити!»

Анатолій відзначає, що багато хто проявив себе дуже гідно в складних умовах. Місцеві підприємства давали техніку для евакуації. Мешканці Зарічного разом зі старостою — забезпечували тимчасовий прихисток.

«Такі справи робляться разом. І ми всі об’єдналися, впоралися, бо ми – ЛЮДИ».

#містаГероїв вистояли і дають можливість сьогодні впевнено йти до перемоги України — завдяки ЛЮДЯМ.

Херсон. Річниця звільнення міста від росіян. Справжнього, українського, незламного міста.

#МістаГероїв. Людей, які є прикладом сміливості.

Один з таких - Андрій Сис, завідувач відділення анестезіології та інтенсивної терапії КНП «Херсонська міська клінічна лікарня ім. А .і О. Тропіних» .

Він працює у відділенні анестезіології та інтенсивної терапії 12 років.

Від початку повномасштабного вторгнення і донині він знаходиться на робочому місці.

«Ті працівники, які залишилися в місті фактично зберегли лікарню, адже адміністрація вимушено виїхала влітку. Окупанти призначили своїх керівників. Я взяв відпустку, аби не співпрацювати, але фактично знаходився зі своїми пацієнтами. Всю окупацію я писав історії хвороби виключно українською».

Співпрацювати з окупаційною владою завідувач відділення анестезіології категорично відмовився.

У відділенні, під час окупації Херсона, медперсонал надавав допомогу і пораненим українським військовим.

"Це були поранені хлопці з Бузкового парку. Звісно, їх перебування у медзакладі було ризикованим для нас, але нам вдавалося їх переховувати, ми змінювали їх діагнози, бо вогневе поранення, одразу б викликало запитання", — згадує Андрій Сис.

Проблему з ліками вдалося вирішити, завдяки запасам медпрепаратів, які залишилися після ковідного періоду.

«Російські військові не пропускали допомогу від України, а своїх медикаментів вони не привозили», — розповідає лікар.

Символіку у коридорах лікарні та в ординаторській не знімали навіть під час окупації. Це було принципово.

Попри небезпеку, виїжджати до іншого міста Андрій Сис не збирається, бо херсонці потребують його щоденної допомоги.

«Будемо тут, будемо працювати далі до Перемоги».

#МістаГероїв. Людей, які є прикладом сміливості.

Одні з таких – подружжя Анастасія та Сергій Рибальченко, які перетворили готель на центр допомоги переселенцям з першого дня війни.

26 лютого 2022 року до готелю почали заїжджати перші люди з Антонівки, яку сильно почали бомбити росіяни. 1 березня, коли окупаційні війська повністю зайшли в місто, в готелі вже було 32 людини. Здебільшого жінки і діти. В однієї сімейної пари дитині було лише 3 тижні.

Сергій Рибальченко розповідає, що перший період був дуже важким. Не було запасу продуктів. Перші два дні чоловік самостійно готував для тих, хто приїхав. Через тиждень робота в готелі була досить злагодженою.

«Коли ми приймали людей, то казали їм, що всі тут перебувають не з власної волі, тому треба жити як громада, ставитися одне до одного з розумінням і терпінням», - розповідає чоловік.

У готелі жили сім’ї по 6-9 місяців. За період окупації тут проживало понад 5 тисяч людей. Російські військові почали заходити у місто і шукали готель, щоб зупинитись. Приходили до Анастасії та Сергія.

«Одного вечора приїхали росіяни. Вони шукали готель для заселення. У цей момент на рецепції були діти, вони грали в настільні ігри і пили чай. Поки з одними ми спілкувалися на рецепції про заселення, інші випитували у дітей, чи випускають їх на вулицю, чи з власної волі вони тут, чи годують їх, чи хочуть вони виїхати до росії», — згадує Анастасія.

Під час окупації за всіма стежили, допитували, у тих, хто займався евакуацією, волонтерством, обшукували будинки родичів.

У день звільнення Херсона були справжні сльози радості.
«Ми з Настею поїхали в центр. Побачили людей, зрозуміли, що це наші. По очах видно, що це не кацапи. Знайшли свій прапор. Причепили його на машину і почали їздити містом» - розповідає Сергій.

Після деокупації роботи у подружжя не поменшало, хаб допомоги переселенцям продовжує працювати. Приймає людей із «гарячих» точок. Крім того, там розмістилися мешканці мікрорайону Острів, де йдуть безперервні бої та була «велика вода».

#містаГероїв

“Під час окупації у місті Херсон російські війська зняли український прапор. Тоді виникла ідея: рашисти зняли один прапор, а ми зробимо і розповсюдимо тисячі!”, – розповідає Андрій Андрющенко, учасник мирного руху спротиву російській окупації.

Андрій допомагав розвішували українську національну символіку у парках, скверах, на деревах, людні місця майоріли синьо – жовтими стрічками.

«Допомагали навіть діти: цілі стіни ми вкривали відбитками долонь в синьо-жовтих барвах. Як могли, нагадували херсонцям, що говорити про Україну можна і треба. Доводили всім, що ні в якому разі не можна вважати, що у Херсоні лишилися люди, згодні з окупантами. Наша діяльність підтверджувала, що тут є опір, патріоти, є ті, хто до останнього чекатиме на звільнення» - говорить Андрій.

Через три місяці такої діяльності Андрія таки спіймали рашисти. 47 днів він провів в ізоляторі тимчасового тримання, який російські військові перетворили на катівню. Були постійні допити та катування струмом.

«Мене відпустили тільки тому, що змінився «слідчий» – він знав про мою діяльність небагато, і думав – вона полягає лише у тому, що я малював гасла балончиками. Щоб вийти на свободу, довелося сказати йому, що «просто виконував за гроші такі замовлення для українських політиків».

Хлопець ледь оговтався після полону, але не зупинився. Займався збором інформації, щоб допомогти нашим ЗСУ. Після визволення Херсона, хлопець залишився у місті, щоб волонтерити і допомагати відновлювати місто.

росія понад усе прагнула захопити Київ «за три дні», проте ці плани були зруйновані героїчним спротивом.

Минає другий рік, як українським військовим вдалося звільнити Київщину від окупантів. Пліч-о-пліч з Силами оборони на захист держави стали тероборонівці, волонтери, місцеві жителі.

Бородянка, Буча, Ірпінь, Гостомель, Мощун - в кожному з цих населених пунктів живуть наші герої, які наближали Перемогу!

#МістаГероїв

Чернігівщина 🇺🇦
38 днів - боротьби, сили, незламності та єднання.

Минає друга річниця відколи область звільнено від російських загарбників. Завдяки героїчним діям українських воїнів та місцевого населення окупанти відступили.

Жителі сіл та містечок беззбройними виходили проти російських танків, споруджували барикади, повідомляли про переміщення російських колон. Тисячі добровольців ішли до військкомату, щоб долучитися до тероборони.

Люди стали міцним кулаком, який бив і нищив ворога. Ми пам’ятаємо кожен подвиг!

#МістаГероїв