Третій москві аж голдує і їй вірно услугує,
Той на матку нарікає і недолю проклинає.

Ліпше було не родити, нежлі в такиx бідаx жити,
Зо всіx сторон ворогують, огнем мечем руінують.

Од всіx не маш зичливості, ні слушної учтивости,
Мужиками називають, в купі лиxо одбувати.

Я сам бідний не здолаю, xіба тілько заволаю:
Гей, панове єнерали, чого ж єсте так оспали!
І ви, панство полковники, без жадної політики,
Озьмітеся всі за руки, не допустіть горкой муки
Матці нашій більш терпіти.
Нуте врагів, нуте бити!
Самопали набивайте, гостриx шабель добувайте!

А за волю xоч умріте і вольностей бороніте,
Неxай вічна буде слава
Же през шаблю маєм права!


Минуло 320 років.
Нічого не змінилося.

Ворог той самий. І внутрішній, і зовнішній.
Просто вдумайтеся, 320 років!

Шо робиш?

Це вам не васабі)

Правду каже?

Економічний, культурний, духовний… а ось і кулінарний.

А які види фронту ще знаєте ви?

Замри!
Ви ніколи не задумувалися, чому всі камуфляжі такі химерні? Хто взагалі придумав, що одяг військових має бути покритий такими хитровимаханими плямами? Чому, наприклад, не зробити просто темно-зелений чи брудно-коричневий колір, в залежності від того, на якій території працюють солдати?

А вся справа — в нашій голові! Наприклад, у вас було таке, що прогортуєте книжку, і якщо там є ваше ім’я — то око легесенько виловлює його серед сотні інших слів. Або інший приклад — серед натовпу людей значно швидше знаходимо знайому нам людину. Чи геть уже притаманне усім: коли забруднений, зіпсований чи перероблений текст читається без жодних проблем — "Ж!ття - цe - б0р0тьб@ - з - тeмряv0ю". В такому тексті половина — взагалі не літери, та вірю, що ви прочитали і змогли “розкодувати”.

Я не хочу перетворювати цю історію на розповідь про роботу мозку, але те, що він сприймає інформацію шаблонами — це факт. Він такий лінивий, що в нього на все є якась заготовка, тож у більшості випадків ми навіть не читаємо до кінця, а просто з величезною точністю вгадуємо. І так не тільки з текстом.

Якщо ми дивимося в приціл десь у “зеленці”, перед очима в нас дерева, трави та кущі, то чорна прямокутна пляма з кружечком угорі ой як легко розпізнається нашим лінивим думкогенератором як “людина”.

Тож вся мета цього камуфляжу — не стільки в тому, щоб бути одного кольору з навколишнім середовищем (хоча це, безумовно, суперважливо), а скільки розмити контур, щоб наша фігура не виглядала впізнаваною. Саме для цього й наносяться такі химерні візерунки, плями тощо.
Та є дещо, що множить ці всі старання вашого костюма на нуль, навіть якщо у ворога немає тепловізорів та інших чудес сучасної техніки.

Про це сьогодні розділ.
Отже, був у нас дуже славний хлопець — Капелан. Він мені страх як подобався, бо мав добру спокійну вдачу, був поміркованим та далекоглядним. Якось у них влетів дрон і підпалив машину, то Капелан, коли виходив у ефір, щоб повідомити про це, говорив так, наче вони за вікном зайчика побачили… А на ділі — у них влетів бойовий дрон з вибуховою бойовою частиною, тож сам факт, що вони взагалі були живі та ще й якось продовжували їхати — був ще тим чудом. Холоднокровність неймовірна.
Була, правда, ще одна підстава для симпатії до цього воїна — у них у хаті завжди було повно смаколиків від волонтерів. Здається, десь на підкірці мене тягнуло не стільки до нього, як через ті умовні рефлекси, які чітко базувалися на тому, що заскочити до Капелана — еквівалентно поїсти чогось смачненького. Це все, звісно, жарти… хоча…

Якось готували вражини штурм і конче треба було захистити територію перед нашими позиціями якимись іншими смаколиками — більш гарячої дії. Підняли кілька бортів (дронів) і полетіли. Летять-летять, прилетіли — а там нікого нема. Але ж точно були! Крутяться-вертяться, туди-сюди, трохи знизилися, аж глип — щось заворушилося.

Ворог зачув гул моторів і почав бігти навтьоки в спробах врятуватися. І все — пропав камуфляж. Почався для ворога пекельний, гарячий, а головне — останній дощ.
А все чому? Бо найбільш демаскуючим фактором є рух.
Почепіть на себе який завгодно камуфляж за будь-які гроші світу, накладіть туди гілок, листя та трави… та хоч виграйте конкурс “Містер Чагарник 2025”, але мозок наш, хоч і лінивець, та добре знає: кущі бігати не вміють!

Ну але, якщо ви вдерлися у чужу країну і вирішили, що вона тепер ваша, то може, у вас просто мізків нема?

Проперджений астрал

У війни є така прикольна та корисна побічна дія — вона в рази спрощує проставлення пріоритетів. Речі, які б вкрай заважали мені жити на “великій землі”, в столиці, тут узагалі могли залишитися поза увагою або, в гіршому випадку, бути вшанованими кількома двоповерховими матюками.
Зараз, наприклад, таким дискомфортоутворюючим фактором був Бім-пердун. Я не знаю, що він і де знову з’їв, але, окрім бекання, в нього тепер почалося і пукання. Задовбав. Мале цуценя, а клопотів як з гуртом аватарів (п’яниці за тутешнім сленгом). У перемішку зі смородом цигарок, який залишався після того, як хтось курив у сусідній кімнаті, це давало неймовірний ефект. Тож з нірвани, чи то пак астралу, я навіть не виходив, бо був під постійним впливом отрутохімікатів.
Зате цілий, здоровий та в теплі. Це перший клопіт. Тепер про другий.
Була у нас стара Елька — пікапчик. Якось у ній щось там заклинило, і машина “закірпічилася”, як кажуть дроністи, себто стала нерухомою. Хлопці так-сяк її дотягнули до посадки, накрили маскувальними сітками — от вона і стояла так довго-предовго.
В цілому, тачка була класна, не раз витягувала з дикого триндєця людей. Заднє сидіння про це недвозначно натякало брудно-коричневим (а колись яскраво-червоним) забарвленням. Скільки крові на те сидіння за ці роки вилилося — відомо тільки самому задньому дивану.
Оскільки основний джипчик уже просився на пенсію, було вирішено відтягнути Ельку в місто й зробити все-таки дороговартісний ремонт, бо за іншими критеріями — машинка була живенька. Благо, шановні читачі міняли “Сьому роту” на донати, тож ми могли собі це дозволити. Бо без пікапа воювати — гибле діло. У прямому сенсі.
Те, що задній ряд був схожий на катівню часів інквізиції, мене не парило ні на йоту. Але, схоже, засохла кров неабияк привабила гризунів, і ці паскуди по колесах, а потім і по дну автівки, залізли в салон і зробили собі під сидінням притон. Тож поки я просто крутив руль, а Беркут тягнув мене, мій нюх ледь-ледь подразнював кислий неприємний запах гризунячої сечі. Але як тільки я підняв те сидіння, щоб принаймні зрозуміти, з чим маю справу — в ніздрі мені вдарив такий страшенний сморід, що я тут же очманів. Усі наступні тижні я силоміць змушував себе сідати в ту тачку, бо навіть коли ми все вимили — фантомний штин безнадійно переслідував мене.
Ну і наостанок. Схоже, що волонтери привезли якісь цигарки, і ротний почав їх курити. Не знаю, як він умудрявся це робити, бо від того смороду мені просто закладало ніздрі. Складалося враження, що там не тютюн, а ті самі мишачі какашки впереміш із бітумом. Навіть ці сучасні курилки на букву “ай” у столичних моднявих туснявих місцях видалися б приємним ароматом альпійських луків… Ех…
Тож, щоб не здуріти повністю від усіх цих ароматерапій, я старався проводити якомога більше часу просто неба. На щастя, в цих краях та за цих обставин — це організувати дуже легко.
Але, як я вже сказав — я був цілий, здоровий, ситий… тож ці дрібні клопоти були всього лише клопотами. Більше того, схоже, що всюдисущий сморід різного походження турбував тільки мій біленький ніжний носик, а загартовані у горнилі війни шнобельки Вінні-Пуха чи Беркута взагалі не звертали на це уваги.
Тож я просто це прийняв і змирився. А куди діватися?
Але в життя — свої плани, яким байдуже на моє прийняття. Хех.
Увечері просто біля нас прилетів КАБ, але трохи скосив та влучив у поле з купою сухої трави. Горіло все це добрих два дні. Всюди навколо був їдкий дим та курява.
Доля нарекла мені не виходити з токсичного астралу, а Бім-пердун, обісцяні миші, ротний-курець та 3.14дарський КАБ справно виконували її вказівку.

Якщо грати «насліпо», як грали справжні кобзарі, то в голові будуються геть інші образи, а тіло пронизують геть нові відчуття.

Я поки ще вчусь. Але в цьому щось однозначно є.

Граємо асоціації. Що перше спадає на думку?

Я перший.

Російська музика.

Вгадав правильне перо з 3 разу. А можна було б просто задати питання у GPT. Хто гальмо? - Я гальмо.

Виграв з командою в одній із номінацій хакатону. Винагорода - 1000$. Домовилися скерувати на армію. Інших варіантів і не було.

Але питання ⬇️

А ще - танцюрист 🤭🤣

Дуже повчальний розділ.
Написав, поки чекав своєї черги виступу вчора.
А вранці озвучив, щоб не відкладати на потім.
Гарного прослуховування!

Шо робиш?

Нарада.
Друга частина книжки більша за першу.
А третя ще пишеться, але матеріялу вже стільки ж, як у другій.

Як думаєте, робити просто велику третю частину чи вродити четверту?

Маю трохи часу сьогодні вільного.
Можна вас попросити накидати тем-питань для відео в інсті?

Чим більше тим краще.
Дякі 😘

800
До наступного села (нашого) ворогу було два шляхи — через посадку або через дорогу. І те, й інше доволі добре тримало ЗСУ. Окупант енний тиждень пробує прорватися через дорогу, бо там, наче-як, наші позиції трішки слабші — і вони це знають. Перед дорогою вже просто все всіяно вирвами, трупами та обгорілою технікою. Тиск шалений, і стримувати його ставало дедалі складніше. Мотолиги, мопеди, моторолери — в хід у ворогів ішло все. Здебільшого чекали туману або поганої видимості і дрібними, малочисельними групками починали штурмувати в надії, що наші втомлені хлопці/чоловічки/дідусі дуже втомлені або сплять, а дрони оперативно не прилетять. Та поки що — все марно.
Не треба бути стратегом, щоб зрозуміти, що робитиме ворог, якщо йому так і не вдасться пройти через дорогу — спробує піти посадкою. Але там втрат буде ще більше… це якщо в теорії. А на практиці — прилетіла авіація і просто зрівняла все з землею. РЕБи, генератори, БК, кулемети, гранатомети і, найголовніше — люди. Все було перемножено на нуль за кілька хвилин.
Група евакуації констатувала, що евакуйовувати просто нікого. Суміш з обгорілого металу, пластику, людської плоті та землі. Я знав позивні всіх хлопців, яких накрило. Страшна звістка комом підкотила до горла. Розвернув голову до прапора і мимоволі знайшов підписи, які от-от кілька тижнів тому вони залишали. Блядство…
Говорити чи коментувати щось не хотілося. Підкралося безсилля.
Просто прилетіла авіація і розчавила своєю потугою. Десь так, як розбишака-хлопчик давить мурашок. Жодних шансів, жодних сподівань, жодного впливу твоїх особистих вмінь, навичок та талантів. Ймовірність заховатися та вижити прямує до нуля.
Ясна річ, в наступні дні через ту позицію поперли вороги. Наїлися дронів і повернулися (хто зміг) до місць, з яких вилізли. Як не крути, а дрони змінили цю війну.
До слова, стався цікавий випадок — в одного із атакуючих наших дронів загорілася просто в польоті батарейка. І виглядало це не як квадрокоптер, а якась неймовірна вундервафля-ракета-кіборг. Схоже, ворога така «зірка смерті» неабияк налякала, бо, коли вони помітили палаючу пташку — дали драла з подвійним зусиллям. Нівроку технологія, правда? Хоч і вийшло неспеціально.
До кінця дня настрій був не те щоб поганий — він був до відрази бридким. Щоб відволіктися, прикручував перемикачі до виносних станцій РЕБ, перевіряв батареї, заряджав, міняв конектори, підрізав, зачищав, скручував та наводив лад. Маніакальне бажання все навколо впорядковувати було гіперкомпенсацією через неспроможність навести лад там, де це справді потрібно — в голові, чи то пак — у душі та серці. Бо воно боліло за втрачених синів України. Вибачте за пафос, але в такі моменти ти думаєш саме такими категоріями, і для побутової простоти банально не вистачає прагматизму.
Постійне вмикання РЕБу гасило інтернет всім навколо, тож я вирішив усамітнитися і пішов працювати ближче до поля. Вже вечоріло, але за роботою цього не помічав, бо налобний ліхтарик, який вже встиг прикипіти до моєї голови, щедро поливав штучним світлом робочу область.
Зрозуміти, що вже пізнувато, допомогли комарики, які активізувалися не на жарт та норовили встромити своїх хоботки крізь товщу мого епітеліального покрову в стінки капілярів з такою теплою та смачною кров’ю.
Я скрутив останні кабельки і нарешті підняв голову: сонце сідало так, ніби хтось велетенською рукою повільно гасив вогонь за обрієм. Небо плавно перетікало з медово-жовтого в мідно-рожевий, а далі — в глибоку, приглушену синь. Поля стояли тихо-тихо, ніби й вони завмерли, щоб не завадити цій красі. Навіть вітер дув якось м’якше — із теплим подихом згасаючого сонця. У повітрі — запах сухої землі, пилу й чогось невловимо рідного, чого не передаси ні словом, ні фотографією.
Яка ж гарна у нас країна…
Відволікло.

Завжди було цікаво, що це за реакція з двома очима.
Люди, які тиснуть оце - 👀, що ви маєте на увазі? 😂