І тим не менше, майже 6 годин він ліз у свою сторону в надії вижити, і ніхто йому цього робити не перешкоджав.
Нарешті все стало на свої місця. І не долізши якихось, може, 150 метрів до порятунку, цей клапоть перестав рухатися остаточно. Але я мало вірю, що навіть якби він доповз — то залишився б живим. Це була жахлива картина, останні кадри якої були б гідні “Оскара”. Та це не кіно.
Крізь шалену біль та колосальні ушкодження ворог вирішив не прикінчити себе, як робило багато його колєг — він спробував поборотися за своє життя. І може, йому б за інших обставин це й вдалося б. Можливо, б сама земля, горбочки та ямки йому б допомогли.
Але… це була не його земля. Не його горбочки. І не його ямки.
Він тут був непроханим гостем, який ніс смерть. Не доніс.

Нірвана
Повертаючись розбитою польовою дорогою до своїх хлопців, я постійно перемелював побачене у своїй голові. Ясна річ, ставив себе на місце “слимака” і міркував про те, що б робив на його місці. Знаєте, це моя улюблена розвага — уявляти себе в якихось шалених ситуаціях, мислиннєво перевірятися на міцність. А особливо забавно, якщо через якийсь час така подія з тобою справді трапляється — і потім, вибравшись плюс-мінус цілим, ти маєш змогу порівняти і дізнатися, хто ти на ділі: Гріша Пательня чи Григорій Сковорода. Дуже пізнавальна затія, спробуйте на дозвіллі — не пожалієте.
На дорозі було аномально багато автівок, від чого стояла шалена курява. Додайте до цього десятиліттями посічене царапинами та сколами лобове скло і добродіїв, які їздять принципово на дальньому світлі — і ви зрозумієте, що таке нірвана. Повна прострація та дезорієнтація. Я їхав, керуючись не своїм зором, а слухом, нюхом і інтуїцією. Бо щось побачити на цій дискотеці було годі й сподіватися.
Натягнув на носа бандану, як старий ковбой-розбійник перед пограбуванням чергового салуну, і взяв трішки правіше, щоб не нарватися на зустрічну машинку. Стан був дуже дивний, але спокійний. Хлопці сміялися з мене, коли я купив цю хустку, до кінця не розуміючи, нашо вона мені, але потім, здається, зрозуміли, що щоразу, натягуючи її на свій шнобель, коли ми з’їжджаємо до польової дороги, мої легені дякують, що сьогодні буде на 300 грам менше пилу 🙂
Як це часто траплялося, з цього всього медитативно-зосередженого міждум’я мене вирвав яскравий спалах попереду і трохи лівіше. Ще за секунд-дві у вуха гримнула глибочезна об’ємна вибухова хвиля. Я глянув у дзеркало заднього виду і автоматично пригальмував. Прилетіло десь дуже близько, і це точно був КАБ або щось не менше потужне. До горла підступив ком. Бо прямо і трохи лівіше була наша халабудка в посадочці. Я надто добре знав це і надто сильно був впевнений. Тож простору для сумнівів не залишалося…
Мене переклинило, страх почав судинами підходити до кінцівок і вимикати їх. Ось він уже холодною тягучою аморфною субстанцією прямує від плечей до ліктів, і я усвідомлюю, що от-от — і заціпенію повністю від однієї думки, що прилетіло туди…
Потрібно було діяти. Я голосно матюкнувся, увімкнув передачу і вижав газ “у килимок”.
Дракон заревів і почав видирати з-під себе дрібні шматочки ґрунту з цієї занедбаної дороги. Вмить мені перестали заважати зустрічні промені від фар, пил та перетерте роками скло моєї машини. Я бачив все дуже чітко, і ціль у мене була одна: якомога швидше добратися до хати…
Більше не існувало жодних відчуттів, не було втоми, не було думок про москаля, який пів дня старався вижити, непрацюючих приймачів… була тільки наша халабудка, хлопці у ній і приліт, який я бачив на власні очі…

UN
Коли біля нас підбили танчик і цілий день там кружляли розвідувальники, мене часто навідували погані думки. Так, ми всі дотримувалися обачності, але, думаю, хороший розвідник однаково зрозумів би, що в цій халабудці живе хтось непростий — за дотичними ознаками. Не дід з бабою та двома курочками… І це наштовхувало на прикрі думки.
“Невже це таки сталося…” — задавав я сам собі питання, долаючи цей клятий кілометр. Час неначе зупинився. Гігабайти фотокартинок, відеоспогадів, емоційних струсів прокручувалися у моїй голові… Я відмовлявся вірити в те, що це трапилося, і тут же прекрасно розумів, що відмова — очевидна реакція у таких випадках. Бо це вже було. Таке ми вже проходили.
З кожним метром подоланого шляху впевнювався у тому, що горить саме у тому напрямку, якого я боявся… Я вже колись писав, можливо, у попередніх частинах книжки, що халабудка наша знаходилася в посадочці, на краю села, тож там більше не було об'єктів, по яких ворог міг би вести вогонь…
Залишалося сподіватися тільки на те, що хлопців не було на місці.
…
Пройшла ціла вічність, перш ніж я звернув на дрібну доріжку, яка вела вглиб посадки — і тільки тоді мені відлягло… Приліт відбувся строго по курсу, але на метрів 100 позаду нашого тимчасового житла. Це збадьорило, і серце забилося ще швидше. Я залетів на всіх парах у дворик на вимкнених фарах і, здається, навіть зачепив якийсь ящик… Не вимикаючи двигун, вискочив з авто і увірвався як навіжений у хату, щоб перевірити, чи всі цілі. Подумки готувався грузитися в авто і летіти на стабпункт.
…
За імпровізованим столиком із натівських ящиків та коробки від зарядів РПГ-7 як ні в чому не бувало сиділо троє парубків і весело обговорювало, який же крутий відбувся бабах…
— Хух, — видихнув я. На щастя, вся драма відбулася тільки в мене в голові.
— Ну, як ви тут, пожежники? — видав із себе кепкування.
— Шикарно, збадьорилися добряче.
— Що це було? По нас летіло?
— Та ні, це збили шось по типу шахеда, і воно випадково тут припаркувалося.
Це була хороша новина, бо якби вогонь вівся по нас, це означало б тільки одне — пора прощатися із халабудкою, а це, у свою чергу, означало б клопотів на цілий тиждень.
— І що він тут робив, сучий пес? — спитав хтось із хлопців.
— Певно, миротворча місія ООН, — засміявся інший.
— Ой, не згадуй ти за те ООН, з них толку як з козла молока.

—Чого це?
— А ти хоч раз відчув на собі якось їхню роботу?
— Та ні, ясна річ. Я взагалі хрин знає, чим вони займаються. Хіба в тилу на джипах катаються взад-вперед.
— Ото-то, щось і я не відчуваю, як вони нам тут помагають.
Я в розмову не вклинювався. Так, на ООН багато скаржилися, мовляв, вони безрукі і безногі у цій війні, але, з іншого боку, щось вони та й робили… Хоча сам цього, звісно, і не помічав.
Випив чаю, трохи заспокоївся і пішов до своєї лежанки. Сьогодні вирішив лягти головою в протилежний бік, не знаю, чому саме. Ось так мені захотілося.
Видалося навіть трохи зручніше. Заплющив очі і почав поринати в сон. Одна овечка, друга овечка, третя, четверта…
Стоп!
Я миттю відкрив очі й відчув, що щось мене зачепило. Гм…
Прямо перед моїм носом на торці покривала, яким я вкутався, була бірка…
Щось мене в ній тригернуло.
— Беркут! А звідки в нас ці покривала? — крикнув я.
— Не пам’ятаю, волонтери якісь передали, а що?
— Нічо-нічо, просто стало цікаво, прикольні, — відповів я, розгортаючи ярличок, щоб прочитати, що на ньому пише.
Покривала виявилися справді добротними, дуже цупкими та свіженькими. В них мені було доволі затишно відпочивати, тож я радів такій обновці. Хороший сон - запорука успіху у будь-якій справі, окрім, хіба що, нічного чергування 🙂
І попри купу дрібного тексту, увагу привернуло якраз те, що я вже бачив багато разів, але не звертав уваги — допоки не відбувся наш вечірній діалог.
На зворотній стороні бірки красувалися дві великі літери: UN — United Nations — Об’єднані Нації…
Цікава річ це ваше життя… як не крути.

Начитував щойно розділ, де порівнюю спілкування з тортом. Тепер хочеться солодкого.
Підстава...

Всім привіт!
Нарада.

Аудіокнижка «69 невдалих побачень» по-тихеньку озвучується.
Коли все буде готово, заливатиму на ютуб.
Робити одне велике відео — чи розбити на окремі розділи й об’єднати у плейлист?

Прошу голосувати тільки тих, хто справді слухатиме.

Перечитував деякі уривки "24.02" і відчув щось на кшталт сорому через те, що був таким наївним.
Текст просякнутий юнацьким страхом, вірою у все краще і сподіваннями швидкого закінчення війни.

Ідеалізація українського війська, співгромадян, національної свідомості.
Особливо, у розділах, де розповідаю про перехід людей на українську, черги у центрах комплектування та такий класний громадянський консенсус.

Невже українці така крута нація, тільки коли "прижме"?

Перший в світі трансгендерний кіт.
Сьома рота - сучасні, прогресивні, європейські!

Відмітив це фото. Бо певним чином історія звертається до того ж дня

День жінок 💐

8 березня. Надворі сяє сонечко і дуже кволо пробує зігріти тих, хто не полінувався прокинутися вранці. Останнім часом отримую величезне задоволення від цих усіх ранкових сонячних ванн. Моє людське нутро так і тягне, щоб постворювати собі побільше ритуалів. Я чудово розумію, що це якась захисна реакція — намагання організувати стабільність там, де її нема і не може бути.

Немає жодного впливу на те, чи прилетить вночі КАБ десь поряд. Зате є можливість прокинутися раніше, зробити собі каву і почимчикувати на пагорб виглядати з-за пригірка ворожі безпілотники. Здається, навіть така стабільність чи то пак постійність добре впливає на психіку. Вся справа у прогнозованості.

Якщо ми можемо щось передбачити, то отримуємо ілюзію контролю, нам легше приймати рішення, думати і просто дихати…

Певен, у кожного була ситуація, коли все дуже заплутано, нічого не зрозуміло, від вас нічого не залежить і треба просто чекати непонятно чого, незрозуміло від кого, невідь коли. Тотальна невизначеність — от справжня біда і пекло. Принаймні для мене.

Якщо це читатиме якийсь біс і мені випаде доля потрапити у пекло — ото вам підказка, шановні представники зла: придумайте якийсь такий котел, щоб я не знав, що мене у ньому чекатиме, і я весь час проводив в очікуванні та безмежному моделюванні сценаріїв, що може трапитися далі. Вам навіть не доведеться мене мучити чи піддавати тортурам — за таких обставин я сам себе знищу.

…

Мав трохи справ у ближньому селі, то вирішив зайти в магазинчик, купити морозива в якості подарунків до такого гарного “чоловічого” праздника своїм колегам.

Взяв найдорожче — “Ріжок”. Через постійні відключення світла, вкритий ковдрою морозильник не справлявся і брати це морозиво, насправді, було доволі ризикованою затією. Але сьогодні ж свято!

…

— Хлопчики, ходіть до мене, я гостинці привіз, — гукнув я, вийшовши з машини з пакетом, в якому було морозиво. Ми всілися в дворику під накриттям із маскувальної сітки і почали наминати морозиво, як діти з голодного краю. За мить приїхав Вінні-Пух і пошурував до нас, тримаючи одну руку за спиною. Здається, ніхто крім мене цього не помітив. Не знаю, що він там ніс, але либа в мене розтягнулася від вуха до вуха сама собою. Здається, він теж не забув про хлопців 🙂

Підійшовши ближче до нас, він нарешті відкрив свою руку і почав вручати кожному з нас по шикарнючому величезному тюльпану, прикрашаючи цю церемонію урочистими привітаннями та побажаннями залишатися такими гарними і милими, якими є.

Це було дуже смішно, весело, кумедно, ржачно, а якби вирізати контекст, то в чомусь навіть дивно… Але це для зовнішнього спостерігача. Тут же це було більше, аніж доречно. Прикольно, що Андрій купив тюльпанчика і собі.

Тож якби хтось завітав у наш двір у цей момент, то щонайменше сильно б здивувався: чотири бородатих дядьки у замурзоному одязі наминають морозиво “Ріжок” однією рукою, а у другій в кожного — по тюльпанчику. Хіба не бомба?

Жаль, що над нами не летів у той момент якийсь “Орлан”... ото був би гарний репортаж у вражин: “Баєвікі ВСУ завтракают мороженим і дарят адін одному цвєти. Нє дадім западной падшей пропаганде засорять ісконно русскіє зємлі!”

Так смішно, що аж не можу. Але не від ситуації, а від усвідомлення того, що таке справді б у них “проканало”.

Що за істоти…

Хто має платити на першому побаченні?

Насправді, жодної необхідності в блокнотику для запису ідей немає. Так чи інакше, телефон майже завжди під рукою.

Але:
1. В цьому є своя атмосферність.
2. Після виходу книжки у тебе залишається та іскорка, з якої почався цей літературний вогонь (трохи пафосно, але суть зрозуміла).

А ви робите паперові списки, нотатки тощо?

Хто відгадає цю?

Вибухи і вся ця стрілкотня в столиці напрягають мене значно більше ніж біля ЛБЗ.
Тому що тут існує бульбашка "мирного життя" і ти стараєшся так чи інакше, створювати собі нормальний побут і не чекаєш щомиті, що щось прилетить.

Там - ти постійно мобілізований психологічно. Так, в довгій перспективі, тебе хватне в такому режимі на коротший період часу. Але принаймні ти очікуєш цих всіх вибухів і тд. Тож вони тебе не розхитують так, як в "мирному" Києві.

Це було складно. Але я спробував зробити контент а-ля «інстаблогер».

Цікаво, чи зайде 🤔

Мав сьогодні відкриття десятиліття.
Як думаєте, скільки води втрачає організм за 90 хвилин активних навантажень?
Але давайте без всяких гуглів і чатів жпт, отак, чисто "на око"?

Бо моя оцінка була вкрай неточна 🤯