➡️ https://www.instagram.com/p/DI6OdTbttDP

Розповідаю тут про те, чому з часом час пливе для нас все швидше і швидше.

Стаття з науковим нахилом і ймовірно нікому не потрібна, бо це не котики та песики.

Але якби я й хотів робити якийсь контент для себе, то він був би саме таким.

Запрошую до ознайомлення.
Якщо після першої формули вам захотілося закрити - поставте якусь дивну реакцію 🤭

Гіпотеза підтвердилася.
Науково популярний контент не зайшов в інсті від слова зовсім.
Можна було б засмутитися, але я знав, що так буде.
Було апріорі. Стало апостеріорі.

Що ж, вернемося до чогось простішого і зрозумілішого.
Сіськи-піськи, сяськи-масяськи. І ще трішки бандури 😂

P. S. Хтось наволочку зацінив?
Авторська технологія. Тепер всі так роблять 😂

Звернулася до мене на днях дівчинка з Трініті Коледжу.

Роблять круту штуку, далі пряма мова:

"Концепт такий: авдиторія сидить в повʼязках на очах, нічого не бачить. До кожного глядача прикріплюється актор. Лунають історії 3-х ветеранів. Під час кожної історії актор задіює всі сенсорні інтструменти, для того щоб глядач повністю відчув себе в центрі подій. Умовно якщо ветеран каже «Я повзу в окопі» то актор торкається камінням до колін, рук; в долоні кладе грудочки землі, або ж підносить вологу землю під ніс глядача, тощо. Максимально задіюємо всі органи чуття."

Вирішив не халтурити, а спробувати зробити повноцінну адаптацію.

Цікаво, правда?

Має вийти прикольно.

Ось таке вийшло, сподіваюся, панство іноземне не надто сміятиметься з мого тернопільського акценту 😏

Хто вгадає назву?

Підказка.

Всім бадьорого ранку від вашого писаки та пана Хижака!

Люблю отримувати відмови.
А ви?

Бімів фонтан 🐶

Беркут підібрав Біма десь біля військових складів — місцева сучка розродилася, і територією бігало щонайменше шість отаких-от мохнатих чупа-чупсиків. Траєкторія їхнього переміщення поміж складами не піддавалася жодному прогнозуванню, але факт залишається фактом — це була жива хмаринка: як косяк риб, стадо антилоп, отара овець, рій бджіл… або, чого вже применшувати — прайд левів. Всі вони бігали купкою. Ну, майже...
Коли на територію з-за воріт зайшов кремезний чоловік із якоюсь великою коробкою, наш мохнатий згусток вдав, наче гавкає, але впевнено позадкував. От тільки один клаптик від нього відділився — весь такий білий, пухнастий, із коричневою відміткою на вусі. Майбутній Бім нарешті відділився від свого щенячого угрупування і побіг просто до Беркута.
— Ого, який ти сміливий, — сказав до нього Беркут.
Цуценя покрутилося між ногами, мішаючи ході, а потім сіло просто попереду, наче перешкоджаючи рухові.
— Чого тобі, Бім? — мій друг зразу так його назвав, навіть не усвідомлюючи, яка доля буде далі у цього песика. Бо, власне, з таким окрасом інших варіантів і не було.
А Бім що? Висолопив язика, нахилив так по-кіношному голову, звісив вуха і дивиться.
— Ти особливий, пес, одразу видно. Біжи до своїх — не всі в цьому світі такі добрі. Треба бути обережнішим.
Не знаю, як так трапилося, але Бім взяв та й послухав. Раціональна частина мого розуму каже, що то було співпадіння. А та інша — що між чоловіком і собакою зародився якийсь неймовірний зв’язок, наче запрограмований природою, час якого настав. Ось зараз і ось тут.
Беркут віддав старі запчастини, забрав нові і вже було розвернувся, щоб податися назад до авто, як тут хтось із хлопців, що там працювали, кинув йому, мало не в спину:
— Песика вам не треба, раптом?
Що трапилося далі — навіть описувати не буду.
Бім жив на спальнику мого напарника. У прямому сенсі. Вони навіть спали разом: цуценя вмощувалося в ногах, хитроспліталося якось між ними і дрихло разом з усіма бійцями. Знаєте, він був справжній бойовий пес.
Коли ми десь виїжджали, і там були місцеві старші собаки, він так на них гавкав, що зразу ставало зрозуміло, хто тут головний. Гм… правда, нам доводилося завжди залишати двері авто привідкритими для цього царя звірів, бо як тільки ми пропадали з поля зору — нагавкавши на когось із старих собак за звичкою і зрозумівши, що нас нема — хвіст його зразу опинявся поміж задніх лап, і він такого драпака давав з переляку, коли на нього хтось гавкав у відповідь, що мама не горюй. Та тільки я чи Беркут з’являлися… На горизонті все мінялося — і наш лев повертався в бойовий режим. Отакий-от бойовий Бім.
Та історія не про це. Дуже вже любив мій колега Біма, а якщо той десь в’язувався за якимись людьми, що несли їжу — то просто-таки ревнував і приповідав собі під ніс:
— От, ти, Бім, продажна тварина! Я ж так тебе люблю, все тобі роблю, а ти за якимись чужими бабками пішов… Шо, тобі ковбаси мало? Ох і продажний же ж ти.
Все це було, ясна річ, із гумором… але щось та й говорило за їхні взаємини… ех, щось та й говорило…
Тож, як ви вже зрозуміли, Бім не цурався бігати до інших людей і брати від них подачки. Така вже природа бойового пса — постійно треба запасатися калоріями.
Ну от, він і поназапасався — з’їв якогось зіпсутого сала, а оскільки прихисток у нього один — у нижній частині спальника Беркута — то й подався переживати свої муки туди. Обстругав усе зі страшною силою.
Ми й так Біма смердюком обзивали, бо він вічно у всякому лайні вимазувався, а тут ще й такий фонтан удачі влаштував у нашій мініатюрній халупці, де всі вікна забиті, й не існує такого поняття, як «провітрити».
Помітити, що Біму погано, першим довелось мені. Смерділо жахливо, а в нашого улюбленця в очах чітко вималювався біль і відчуття провини. Він геть не скидався на короля звірів, хоч я і був поруч.
— Беркууууууут, ходи сюди! Тут для тебе сюрприз! — заволав я, уявляючи, як мій дружбан буде зараз ліквідовувати наслідки цього виверження.
Ой… далі я, мабуть, і не описуватиму.

Криків було багацько. В основному не через саме дійство, а через локацію. Беркут щиро не розумів, чому собака вирішив обрати саме це місце, щоб поправити своє псяче здоров’я. Але крики — криками, а от розчарування — поглинуло його з головою.
Спальник вдалося так-сяк запрати, але запах, а точніше — сморід — толком нікуди не подівся. Робити нічого — нюхаємо і балдіємо. Навіть на обстріли якось байдуже стало.
Я здався першим, оскільки від природи маю міцний нюх (теж псом був раніше, небось).
Близько третьої ночі я зірвався як за тривогою з ліжка.
— Беркут, я більше не можу. Краще піду в яму нашу спати. Щось не те… Ти мене вибач. Ти впевнений, що все заправ?
— Та, так. Я ж не міг не побачити ригатиня на своєму ж спальнику.
— Давай глянемо ще раз, я тебе прошу. Це нереально — в мене зараз інтоксикація почнеться.
— Та не кіпішуй ти, все нормально. То в тебе просто нелюбов до Біма — от тобі й смердить більше.
— Та яка нелюбов, я його люблю так само, як і ти. Може, трохи менше, бо нюх кращий.
Врешті, після кратного повторення моїх скиглень, ми обоє встали зі спальників і почали перевіряти, чи не потрапили бризки від Бімового фонтану ще кудись.
Але все було чисто. Я вже ментально налаштовувався йти спати в яму, бо до ранку терпіти цей сморід було вище мого.
Аж раптом, випадково, я взяв запасну пару берців у руки і понюхав. Блювотний рефлекс зупинився за одну міліардну до свого виконання, бо я встиг відвести їх від себе.
Беркут це помітив і запитав:
— Що там?
Я мовчки підніс йому взуття до носа. Той щедро вдихнув — і мені здається, я помітив, як його очі починають розширюватися, наче мають вийти з орбіт.
Не знаю, як це сталося, але перш ніж загадити спальник, Бім умудрився набекати у берці. Точніше — в один. Це була фантастична диверсія.
До вечора наступного дня з ним ніхто не говорив (а ми всі постійно говорили з Бімом, повірте). Він був у соціальному вигнанні. Йому конче треба було реабілітуватися… і знаєте, він це зробив!
Запитаєте як?
Що ж… це вам не бразильський серіал на 1000 сторінок, але відповідь — у наступній серії :)

Пахнючі ДРГшніки (продовження про 🐶)

Минуло кілька днів. Пізно увечері ми поверталися на нашу базу — дуже брудні, спітнілі й липкі. Їхати на баню вже було пізно. (Баня, до речі — це не зовсім те, що ви могли б подумати. В контексті поточної війни та Збройних Сил — це щось більше схоже на польовий душ. Основна його перевага — що там є гаряча вода і можна випрати свої речі.)
Тож залишалося дві опції: спробувати вмитися десятком вологих серветок — перспектива чого мене особисто не дуже радувала — або можна було зганяти до озера за селом і сполоснутися у ньому. Що, насправді, теж була затія так-собі, бо вода там обіцяла бути мега крижаною.
Варіант із кип’ятильником чи електрочайником не розглядався, бо через погану електропроводку якусь притомну кількість води доводилося б гріти півночі. Сил на це не було від слова «зовсім».
Озерце було трохи за селом, потім за струмком і врешті — за ліском. Тож треба було трохи проїхати. До того ж — у сторону ворога (але все ж порівняно далеко від нього). Я був за кермом, Беркут сидів спереду поруч, а Бім гасав собі десь біля коробки передач поміж нами, чим неабияк заважав їзді, до речі.
Аж раптом світлові промені наших фар вирізали із повної пітьми пізнього вечора дві постаті. Вони голосували, себто збиралися нас зупинити. Ця зустріч у мої плани не входила — як-не-як, до ворога рукою подати, непонятно хто і для чого тут швендяє так пізно, так ще й без коліс. Але напарник мій виявився добродушнішим:
— Пригальмуй, Андрюха, спитаю, що їм треба.
Чесно, я не хотів цього робити. Сценарій, як нас тут зараз запакують у полон та ще й бусіка відіжмуть два матьорі ворожі ДРГшніка, пронісся кольоровим та барвистим кіно за третину секунди. Я непомітно схопився за руків’я пістолета та все ж пригальмував.
Поки Беркут опускав вікно, щоб запитати, чого їм треба, я уважно — наче від цього залежало все моє життя — спостерігав за найменшими рухами цих двох чоловіків. На них була дуже дивна форма. Не «піксель», не «мультикам», не «британка», не «хижак»... Це був якийсь наче «дубок», знаєте, такий як стара форма — її ще охоронці у школах та дитячих садках носили. З одного боку — навряд серйозні ДРГшники нап’ялили б на себе таку красу, а з іншого — вони прекрасно так камуфлювалися під якихось п’яничок.
Мужики, ясна річ, попросилися, щоб ми їх трохи підвезли.
— За добавкою йдуть, 100% — резюмував Беркут тихенько, відвернувшись до мене.
Задні двері нашого «течика» відкрилися — і туди заринуло два тіла, від яких щільно так несло одеколоном «Саша» чи «Тройний». Мене це дуже напрягало.
Темна темнота, майже незнайома мені дорога, безлюдно, до ворога лічені кілометри, зі зброї — мало не рогатка, руки зайняті кермом, а позаду — два невідомих тобі тіла. Ще й так позаду, що навіть периферійним зором не побачиш. Так, від них шалено разило, але чи це не класний спосіб замаскуватися під алкашиків і схопити двох українських добряків зненацька?
Мій втомлений та тривожний мозок малював одну картинку гіршу за іншу. А колєзі моєму, здавалося б, було пофіг, принаймні, я так це бачив на його безтурбоному обличчі.
За лічені секунди цей неймовірно токсичний запах дійшов і до Біма — той вистрибнув на сидіння і почав злісно гарчати на мужиків. Я ще не чув такої люті від нашого цуценяти — зараз це був якийсь амстаф, а не двомісячна дворняжка.
Мене це підбадьорило. Навіть якщо почнеться якийсь замес, то Бім на них накинеться і виграє трохи часу. Вмить я забув про його хімічну атаку кілька днів тому і впустив це маленьке мохнате створіння назад у своє серце.
Хочете — вірте, а хочете — ні, всю наступну дорогу Бім гарчав так, наче от-от збирався їх роздерти. Від нього аж слина летіла, місцями навіть мені ставало лячно від вигляду його ікол. Тож мужички, від гріха подалі, відсунулися в самісінький кут сидіння — і аж тепер я міг краєм правого ока бачити їх.

І це було добре, бо попереду була темна, просто безпросвітна лісосмуга — і якщо б нас мали чпокнути, відбутися це мало саме в ній. Я швиденько накидав собі план дій: раптом почнуть якісь активності — різко викрутити кермо, відкинути цим їх ще далі від себе та зігнати машину в обочину. Далі швидко вискочити, потім перегрупуватися і починати спеціальну операцію з визволення своїх компаньйонів.
Та на щастя, ми собі спокійно проїхали (ну, як спокійно… спокійними були всі, крім мене і Біма). А вже через 100 метрів наші пахнючі товариші десантувалися і пішли шукати “добавку”.
Перш ніж рушати, я повернувся до свого дружбана і запитав:
— А якби це були ДРГшніки?
— Ну так не ДРГшніки ж, як бачиш.
Відповідь мене задовольнила сповна. І я на мить відчув себе двомісячним цуценям. Будь-які образи на Біма вивітрилися вщент.

Вимірювання грибочка 🍄

Тим часом наші хлопці із Києва (Паша, привіт!) склали дуже гарний пристрій РЕБ від скидів. А оскільки всяка нечисть летіла на голови хлопцям здебільшого з мавіків, то технічно пристрій мав прикривати тільки 2 діапазони частот. І розповідаю я вам про це не просто так.
Більшість пристроїв, які ви могли бачити на автівках у військових із купою антен, були багатодіапазонними. Притомним мінімумом вважалося 8 діапазонів, та й тих не завжди вистачало, м’яко кажучи. Через це пристрої були громіздкими і годилися хіба що для інсталяції на дах. А от антискид мав тільки 2 діапазони, що дозволяло бути йому доволі компактним. Вони теж бували різних форм-факторів, але оцей, що передав Павло, ззовні був схожим на таку штуку, в яку кладуть свічки на цвинтарях, щоб ті подовше горіли. Здається, вони називаються лампадками. Зовнішня форма ні на що не впливала, але в РЕБу цього появився цілком логічний позивний.
— Беркут, треба закинути на позицію “Лампадку”, — кажу я до свого колеги якось.
— Хах, що це ти тут ритуальні послуги починаєш, все ж ок наче.
— Та ні, я не про справжню, я про наш новий антискид…
— Ааааа, а де він?
— Так осьо на столі стоїть.
— Що? І оце має садити мавіки?
— Ну так, а чому ні?
— Та маленький він якийсь, реально як лампадка.
— Ну так це ж кльово, що маленький, легше замаскувати буде.
— Гм… прикольно… а як його встановлювати?
Питання було надто хорошим. Кожен РЕБ створює над собою різного рівня химерності грибочки, яблучка, груші чи хмаринки із радіозавад. І чим цей грибочок щільніший та всеосяжніший — тим ефективніше працюватиме пристрій. Тож, знаючи, як саме виглядає ця хмаринка, треба найбільш її ефективною стороною розвернути до ймовірної сторони підльоту ворожого скиду. Побачити очима ці всі овочі-фрукти, ясна річ, ніхто не зможе. Можна тільки походити із спеціальним пристроєм зі всіх сторін і просканувати щільність завади, чим я, врешті, і зайнявся, попередньо озброївшись якимись схемами із інтернету та надіславши це просте, як цегла, питання Паші.
— Що ти тут чаклуєш? — запитав мене здалеку Юрист, тримаючи на руках чорного, як попіл, кота.
Я довго не думав і відповів максимально просто, як дитині: та що-що, вимірюю грибочок, щоб розуміти, якою стороною краще виставляти його.
А в нього що, є робоча сторона? — колега вже почав підколки, але через заклопотаність я цього ще не розумів.
Ясна річ, є. Цією — більший ефект, цією — менший, — спокійно показував я, крутячи нашу лампадку в руках.
А якщо ні та, ні та не сподобається? — питання мене спантеличило.
Про те, як це звучить, я не думав, але регіт Юриста сказав усе сам за себе.
На мить я відволікся і зрозумів теж, що було не так з моєю відповіддю. Я на мить відволікся і пояснив уже більш науково (наскільки це взагалі могла зробити людина без профільної освіти в цій галузі), що за дійство тут відбувається.
Провівши достатню кількість вимірювань спеціальним пристроєм, я переконався, що з однієї із сторін завада значно краща, тож взяв олівець і на кришці пристрою намалював тонку стрілку і пішов до нашої халабудки з своїм начинням.
Паша вже намалював та надіслав мені малюнок зі стрілкою, яка показувала, якою стороною розвертати пристрій до ворога. Напрями співпали, тож я з спокійним серцем навів стрілки маркером, щоб, якщо доведеться використовувати цей пристрій де-інде, наші хлопці не розгубилися.
Відчуття того, що розрахунки двох різних людей дали однаковий результат, підняло мені настрій, і внутрішній стан був схожий на той, який відчуває дитина, коли вставляє останній пазлик у картинку із 1000 клаптиків. Це було кльово.
Хоча… ми просто могли однаково помилитися 🙂
Але це вже інша історія…

Нарада.
Я зараз в силу неперебірливості дублюю контент і в ютуб, і в тікток, і в інсту.
Чи треба заливати ще сюди те, що робиться для інсти?