Не можу без сльози дивитися цю фотку. А був час, коли я сміявся з цього надпису…

Як ви тут, пані та панове?
Гляньте, які я тут маки в гільзу впихнув. Це вже ікебана чи ще ні? 🤣

Згорів там/згорів тут.
Розумієте про що я?

Хотів спершу насваритися на них, як так швидко спалили новий пристрій. Бо тільки ж 3 місяці тому як купили. І тільки через пару хвилин зрозумів, що він згорів у прямому сенсі - у вогні від вибуху.

P. S. Гайковерт кльовий був.

Ботам, які публікують маніпулятивні пости забракло коштів на перекладача, тож переклали лише половинку.

А ви часто бачите в стрічці "солдата, в якого день народження і ніхто його не привітав" або щось схоже?

Тільки написав, і два пости вниз стрічкою!

Ахаххахах 🤣

Чому природою у нас закладена симпатія до цуценят, котенят, ведмежат, тигренят…
Це ж не наш вид, але однаково цуценя буде викликати більше теплих почуттів аніж просто пес.
Є ідеї?

Проїзд платний.
Доброго раночку, добродії та добродійки!
Нехай сьогодні все вдасться і не треба буде платити нікому за проїзд!

Перейменовую групу в «Майстри екібани». Пані Надя, дякую за презент.

Як на мене - вийшло дуже кльово.

Страх номер два. Бачити на детекторі своє авто.

(Ця штучка перехоплює сигнал з дрона і показує вам, що бачить його оператор)

А хто знає страх номер один?

Коли треба порухатися, щоб перевірити світло 🫨

У котиків камуфляж від природи. Бадьорого ранку, пані та панове!

Я обіцяв щось особливе, для тих, хто доєднається до телеграму.
Тож прошу.

Перший уривок із невиданої (сподіваюся поки) книжки.
В нас тут дружнє коло, тож можна критикувати на повну катушку.

1. Крихітка. Все заради цікавих історій.

Як і багато інших оповідок, які ви вже чули у своєму житті, ця почнеться із застілля. Складно уявити сприятливіше середовище для чудернацьких та місцями карколомних історій, аніж тісна кімнатка, в якій стоїть наповнений всілякою смакотою стіл, а навколо тісняться добре знайомі один одному люди, яких всі ми звикли називати родичами.
Здавалося б, навіть що ми їх усіх добре знаємо, як облуплених, але тут теж не все так просто. Адже після 12-13 чарки ваш улюблений дядько все ж наважується розповісти таємницю, яку тримав у собі ще з 44-го року, коли він власноруч піймав двох німців, які хотіли вкрасти у нього кроликів…
Хтось із цього всього просто посміється, хтось здивується і намотає ще один виток пошани до вашого дядька, а тільки ви, роззявивши рота, неабияк здивуєтеся, готові слово в слово переказати цю історію своїм ровесникам десь у дворі, щоб вони так само здивувалися і, захоплені зненацька, почали вигадувати свою фантастичну історію про не менш фантастичного, але вже їхнього дядька.
Але та ж історія вигадана буде, не те що ваша!
Втім, є одна проблема.
Для дорослих — свій стіл, для дітей — свій. І це руйнує будь-яку можливість черпати цікаві небилиці від родичів на постійній основі.
Зізнатися, що там відбувалося у ровесників, її мало цікавило на тлі перспективи почути якісь нові історії від мого надкрутого дядька, тож усіма силами вона прагнула потрапити за стіл дорослих.
— А хочете, я вірш розкажу?
— А можна, я пісню заспіваю?
— А давайте я покажу танець?
Все це давало змогу хоча б трішки покрутитися біля столу дорослих і «вигризти» нові клаптики неймовірних переказів про події, які були за кулісами мого дитячого життя. Та ці нікчемні клаптики їй не підходили. Вона хотіла знати все, про всіх і про кожного!
Не дуже зрозуміло, як це сталося, але під час чергового застілля, надокучаючи всім дорослим своєю увагою, Таня схопила маму за шию і почала переконувати, що не всі танці ще затанцьовано та не всі пісні заспівано, з надією, що її предки дадуть їй іще одну хвилину слави.
— Краще не смикай, а помасажуй, бо шия аж затерпла, від ранку за плитою.
— Овва!
Сказано — зроблено.
Таня почала робити мамі масаж комірця своїми чотирирічними рученятами так, наче їй стукає тридцятка, і від масажу залежить, чи подарують їй «совєцький Дайсон» на День закоханих.
Дівчинку ніхто не помічав, вона нишком робила свою справу і слухала такееееее, що в садку точно ніхто не чув. І це було суперово. Вона була готова вражати новими історіями своїх малолітніх подруг, і це надихало.
Тож наступним «у розхід» пішли тато, тітка, дядько — і так по колу.
Вуаля, маленька пані Таня може бути біля дорослого столу (гаразд, майже «біля») стільки, скільки захоче!
Думаю, так все і почалося.