Шо робиш?

Нарада.
Друга частина книжки більша за першу.
А третя ще пишеться, але матеріялу вже стільки ж, як у другій.

Як думаєте, робити просто велику третю частину чи вродити четверту?

Маю трохи часу сьогодні вільного.
Можна вас попросити накидати тем-питань для відео в інсті?

Чим більше тим краще.
Дякі 😘

800
До наступного села (нашого) ворогу було два шляхи — через посадку або через дорогу. І те, й інше доволі добре тримало ЗСУ. Окупант енний тиждень пробує прорватися через дорогу, бо там, наче-як, наші позиції трішки слабші — і вони це знають. Перед дорогою вже просто все всіяно вирвами, трупами та обгорілою технікою. Тиск шалений, і стримувати його ставало дедалі складніше. Мотолиги, мопеди, моторолери — в хід у ворогів ішло все. Здебільшого чекали туману або поганої видимості і дрібними, малочисельними групками починали штурмувати в надії, що наші втомлені хлопці/чоловічки/дідусі дуже втомлені або сплять, а дрони оперативно не прилетять. Та поки що — все марно.
Не треба бути стратегом, щоб зрозуміти, що робитиме ворог, якщо йому так і не вдасться пройти через дорогу — спробує піти посадкою. Але там втрат буде ще більше… це якщо в теорії. А на практиці — прилетіла авіація і просто зрівняла все з землею. РЕБи, генератори, БК, кулемети, гранатомети і, найголовніше — люди. Все було перемножено на нуль за кілька хвилин.
Група евакуації констатувала, що евакуйовувати просто нікого. Суміш з обгорілого металу, пластику, людської плоті та землі. Я знав позивні всіх хлопців, яких накрило. Страшна звістка комом підкотила до горла. Розвернув голову до прапора і мимоволі знайшов підписи, які от-от кілька тижнів тому вони залишали. Блядство…
Говорити чи коментувати щось не хотілося. Підкралося безсилля.
Просто прилетіла авіація і розчавила своєю потугою. Десь так, як розбишака-хлопчик давить мурашок. Жодних шансів, жодних сподівань, жодного впливу твоїх особистих вмінь, навичок та талантів. Ймовірність заховатися та вижити прямує до нуля.
Ясна річ, в наступні дні через ту позицію поперли вороги. Наїлися дронів і повернулися (хто зміг) до місць, з яких вилізли. Як не крути, а дрони змінили цю війну.
До слова, стався цікавий випадок — в одного із атакуючих наших дронів загорілася просто в польоті батарейка. І виглядало це не як квадрокоптер, а якась неймовірна вундервафля-ракета-кіборг. Схоже, ворога така «зірка смерті» неабияк налякала, бо, коли вони помітили палаючу пташку — дали драла з подвійним зусиллям. Нівроку технологія, правда? Хоч і вийшло неспеціально.
До кінця дня настрій був не те щоб поганий — він був до відрази бридким. Щоб відволіктися, прикручував перемикачі до виносних станцій РЕБ, перевіряв батареї, заряджав, міняв конектори, підрізав, зачищав, скручував та наводив лад. Маніакальне бажання все навколо впорядковувати було гіперкомпенсацією через неспроможність навести лад там, де це справді потрібно — в голові, чи то пак — у душі та серці. Бо воно боліло за втрачених синів України. Вибачте за пафос, але в такі моменти ти думаєш саме такими категоріями, і для побутової простоти банально не вистачає прагматизму.
Постійне вмикання РЕБу гасило інтернет всім навколо, тож я вирішив усамітнитися і пішов працювати ближче до поля. Вже вечоріло, але за роботою цього не помічав, бо налобний ліхтарик, який вже встиг прикипіти до моєї голови, щедро поливав штучним світлом робочу область.
Зрозуміти, що вже пізнувато, допомогли комарики, які активізувалися не на жарт та норовили встромити своїх хоботки крізь товщу мого епітеліального покрову в стінки капілярів з такою теплою та смачною кров’ю.
Я скрутив останні кабельки і нарешті підняв голову: сонце сідало так, ніби хтось велетенською рукою повільно гасив вогонь за обрієм. Небо плавно перетікало з медово-жовтого в мідно-рожевий, а далі — в глибоку, приглушену синь. Поля стояли тихо-тихо, ніби й вони завмерли, щоб не завадити цій красі. Навіть вітер дув якось м’якше — із теплим подихом згасаючого сонця. У повітрі — запах сухої землі, пилу й чогось невловимо рідного, чого не передаси ні словом, ні фотографією.
Яка ж гарна у нас країна…
Відволікло.

Завжди було цікаво, що це за реакція з двома очима.
Люди, які тиснуть оце - 👀, що ви маєте на увазі? 😂

Як мало дитині треба для щастя 😜

Закинув в інсту ДУЖЕ важливе відео.
Якщо ви або хтось із ваших воює - ОБОВʼЯЗКОВО ДО ПЕРЕГЛЯДУ.

Схудну вкрай в цих степах 🤭🤣

Тут є люди, які не знають, що таке РЕБ?

У всіх пушки між задніми лапами.

Як ви тут, Панове?

Інстаграм підкинув референси.
Купальники, круті тачки і ще якась дурістіка.

Все сходиться.

Дурістіка на базі.

Може альбом, колись вийде 😂

Пропонуйте варіанти, виберу один або кілька і розділю.

Якось садівник звернувся до письменника:

— Прочитав твою розповідь. Мені вона сподобалась. І знаєш, про що я подумав?
Хочеш, я тобі підкину пару ідей для нових оповідань? Мені вони ні до чого. Адже я не письменник. А ти — напишеш гарні розповіді, випустиш книгу, заробиш багато грошей.

На що письменник відповів:

— Зараз я доїм яблуко, а недогризок віддам тобі. Там багато хорошого насіння. Мені воно ні до чого, адже я не садівник. А ти висадиш його, виростиш хороші яблуні, збереш врожай, заробиш багато грошей.

— Що? – образився садівник, – Мені не потрібні твої недогризки! В мене є великий сад та безліч яблук.

—Так, – погодився письменник. – Та чому ти гадаєш, що мені не вистачає власних ідей?

Люди: Чим ти займаєшся на півдні?
Я:

Велика ведмедиця у ПНБ.