➡️ https://www.instagram.com/p/DI6OdTbttDP

Розповідаю тут про те, чому з часом час пливе для нас все швидше і швидше.

Стаття з науковим нахилом і ймовірно нікому не потрібна, бо це не котики та песики.

Але якби я й хотів робити якийсь контент для себе, то він був би саме таким.

Запрошую до ознайомлення.
Якщо після першої формули вам захотілося закрити - поставте якусь дивну реакцію 🤭

Гіпотеза підтвердилася.
Науково популярний контент не зайшов в інсті від слова зовсім.
Можна було б засмутитися, але я знав, що так буде.
Було апріорі. Стало апостеріорі.

Що ж, вернемося до чогось простішого і зрозумілішого.
Сіськи-піськи, сяськи-масяськи. І ще трішки бандури 😂

P. S. Хтось наволочку зацінив?
Авторська технологія. Тепер всі так роблять 😂

Звернулася до мене на днях дівчинка з Трініті Коледжу.

Роблять круту штуку, далі пряма мова:

"Концепт такий: авдиторія сидить в повʼязках на очах, нічого не бачить. До кожного глядача прикріплюється актор. Лунають історії 3-х ветеранів. Під час кожної історії актор задіює всі сенсорні інтструменти, для того щоб глядач повністю відчув себе в центрі подій. Умовно якщо ветеран каже «Я повзу в окопі» то актор торкається камінням до колін, рук; в долоні кладе грудочки землі, або ж підносить вологу землю під ніс глядача, тощо. Максимально задіюємо всі органи чуття."

Вирішив не халтурити, а спробувати зробити повноцінну адаптацію.

Цікаво, правда?

Має вийти прикольно.

Ось таке вийшло, сподіваюся, панство іноземне не надто сміятиметься з мого тернопільського акценту 😏

Хто вгадає назву?

Підказка.

Всім бадьорого ранку від вашого писаки та пана Хижака!

Люблю отримувати відмови.
А ви?

Бімів фонтан 🐶

Беркут підібрав Біма десь біля військових складів — місцева сучка розродилася, і територією бігало щонайменше шість отаких-от мохнатих чупа-чупсиків. Траєкторія їхнього переміщення поміж складами не піддавалася жодному прогнозуванню, але факт залишається фактом — це була жива хмаринка: як косяк риб, стадо антилоп, отара овець, рій бджіл… або, чого вже применшувати — прайд левів. Всі вони бігали купкою. Ну, майже...
Коли на територію з-за воріт зайшов кремезний чоловік із якоюсь великою коробкою, наш мохнатий згусток вдав, наче гавкає, але впевнено позадкував. От тільки один клаптик від нього відділився — весь такий білий, пухнастий, із коричневою відміткою на вусі. Майбутній Бім нарешті відділився від свого щенячого угрупування і побіг просто до Беркута.
— Ого, який ти сміливий, — сказав до нього Беркут.
Цуценя покрутилося між ногами, мішаючи ході, а потім сіло просто попереду, наче перешкоджаючи рухові.
— Чого тобі, Бім? — мій друг зразу так його назвав, навіть не усвідомлюючи, яка доля буде далі у цього песика. Бо, власне, з таким окрасом інших варіантів і не було.
А Бім що? Висолопив язика, нахилив так по-кіношному голову, звісив вуха і дивиться.
— Ти особливий, пес, одразу видно. Біжи до своїх — не всі в цьому світі такі добрі. Треба бути обережнішим.
Не знаю, як так трапилося, але Бім взяв та й послухав. Раціональна частина мого розуму каже, що то було співпадіння. А та інша — що між чоловіком і собакою зародився якийсь неймовірний зв’язок, наче запрограмований природою, час якого настав. Ось зараз і ось тут.
Беркут віддав старі запчастини, забрав нові і вже було розвернувся, щоб податися назад до авто, як тут хтось із хлопців, що там працювали, кинув йому, мало не в спину:
— Песика вам не треба, раптом?
Що трапилося далі — навіть описувати не буду.
Бім жив на спальнику мого напарника. У прямому сенсі. Вони навіть спали разом: цуценя вмощувалося в ногах, хитроспліталося якось між ними і дрихло разом з усіма бійцями. Знаєте, він був справжній бойовий пес.
Коли ми десь виїжджали, і там були місцеві старші собаки, він так на них гавкав, що зразу ставало зрозуміло, хто тут головний. Гм… правда, нам доводилося завжди залишати двері авто привідкритими для цього царя звірів, бо як тільки ми пропадали з поля зору — нагавкавши на когось із старих собак за звичкою і зрозумівши, що нас нема — хвіст його зразу опинявся поміж задніх лап, і він такого драпака давав з переляку, коли на нього хтось гавкав у відповідь, що мама не горюй. Та тільки я чи Беркут з’являлися… На горизонті все мінялося — і наш лев повертався в бойовий режим. Отакий-от бойовий Бім.
Та історія не про це. Дуже вже любив мій колега Біма, а якщо той десь в’язувався за якимись людьми, що несли їжу — то просто-таки ревнував і приповідав собі під ніс:
— От, ти, Бім, продажна тварина! Я ж так тебе люблю, все тобі роблю, а ти за якимись чужими бабками пішов… Шо, тобі ковбаси мало? Ох і продажний же ж ти.
Все це було, ясна річ, із гумором… але щось та й говорило за їхні взаємини… ех, щось та й говорило…
Тож, як ви вже зрозуміли, Бім не цурався бігати до інших людей і брати від них подачки. Така вже природа бойового пса — постійно треба запасатися калоріями.
Ну от, він і поназапасався — з’їв якогось зіпсутого сала, а оскільки прихисток у нього один — у нижній частині спальника Беркута — то й подався переживати свої муки туди. Обстругав усе зі страшною силою.
Ми й так Біма смердюком обзивали, бо він вічно у всякому лайні вимазувався, а тут ще й такий фонтан удачі влаштував у нашій мініатюрній халупці, де всі вікна забиті, й не існує такого поняття, як «провітрити».
Помітити, що Біму погано, першим довелось мені. Смерділо жахливо, а в нашого улюбленця в очах чітко вималювався біль і відчуття провини. Він геть не скидався на короля звірів, хоч я і був поруч.
— Беркууууууут, ходи сюди! Тут для тебе сюрприз! — заволав я, уявляючи, як мій дружбан буде зараз ліквідовувати наслідки цього виверження.
Ой… далі я, мабуть, і не описуватиму.