Блукаючі вогні, блудички, вогники, болотні вогні, бісівські вогні, навіть 'свіча покійника'. От, гляньте, як багато назв має це явище! Чули, не чули, а — може й бачили на власні очі? Таке цілком могло бути, бо блукаючі вогні — явище реально наявне та має наукове пояснення. Нам воно, звісно, не цікаве. Нас бо ж інтересують виключно бісівські сторони тієї історії. Почнемо! 
Блудички дуже поширені у міфології багатьох країн і континентів, не тільки в українській чи слов'янській. Загалом, у нас їх уособлювали з душами померлих дітей і людей в цілому, які загинули не своєю смертю. Від того їхні душі не можуть знайти спокій та приречені блукати землею. Або ж то "цятки крові, залишені на місці злочину". Тому вогники ті часто несуть із собою лихо; заманюють людей у трясовину або блудять подорожніх. 
Люди вірили, що блукачі вогні могли показати дорогу до схованого скарбу. Найчастіше, на жаль, той скарб був проклятим і не міг принести ні користі, ні щастя своєму господарю. 
Вогники легко рухаються за вітром, тому часом можна їх побачити і в досить неочікуваних місцях. Та окрім болота люблять вони ще з'являтися на цвинтарях. Щодо цього в народі немає однієї думки: хтось каже, що ці вогники "бувають на могилках грішних людей", (бо грішні душі "в вогні від гріхів очищуються"); інші ж, навпаки, думають, що "вогні на могилках з'являються тільки добрих людей". От собі самі вирішіть! 
 На вигляд блудички — то такі собі вогники, що можуть мати геть різний колір — від білуватого напівпрозорого, до блакитного та звичного жовтого та помаранчевого кольору вогню. 
Варто нагадати на останок, що не зважаючи на свої моторошні назви, ті вогники все-таки не стовідсотково зло. Може саме вам пощастить і блукаючі вогні вирішать вам допомогти у скруті? Наприклад, покажуть дорогу додому. Або ж ні — і заведуть в трясовину.)
#укр_міф #букбанда #міфологія #блукаючівогні #tatiakoviz

Всім вітаннячка! Ми вже встигли трохи начитатися про усяке різне з української міфології. Тож сьогодні пропоную ознайомитися із цитатами й уривками із творів художньої літератури, де так чи інакше згадане щось міфічне.


✨"А за ними увіходить така стара баба,
Така гидка та погана, наче тая жаба.
Те що гидка та погана, то ще й не морока.
Але в баби не хватає ще й одного ока.
Увіходить і нюшить і говорить басом.
– Гість прибув, давно людське м’ясо їла."
🔸Взято із казки «Однооке лихо». Пам'ятаєте ж, хто воно - те Лихо? Те що не буди, поки воно тихе.
✨«… Він бачив перед собою Марічку, але йому дивно, бо він разом з тим знає, що то не Марічка, а нявка. Йшов поруч із нею й боявся пустити Марічку вперед, щоб не побачить криваву дірку ззаду у неї, де видно серце, утробу і все, як се у нявки буває». 🔸Михайло Коцюбинський «Тіні забутих предків» Хто такі мавки ми ще не розповідали, але, гадаю, дещо ви й так про них знаєте. Ці злі духи з української міфології досить популярні.
✨«Побачив він, як вели якогось присадкуватого, кремезного, клишоногого чоловіка. Був він увесь облиплий чорною землею. Довгі повіки звисали йому аж до землі».
🔸Микола Гоголь «Вій». Саме за цим твором більшість із нас і знають про Вія. Це один із найстрашніших представників української демонології.

✨На цьому поки й зупинимось, аби не розпорошувати вашу увагу, адже українська міфологія багата на різні цікаві істоти, і згадок про них в літературі можна знайти безліч. Пишіть нам в коментарі👇, про кого чи про що ви б хотіли прочитати наступної п'ятниці в рубриці #укр_міф. Панди обов'язково підшукають для вас найцікавіше!

#букбанда #міфологія #tatiakoviz

Під минулим постом рубрики #укр_міф ви накидали багато варіантів того, про що буде наступна розповідь (себто сьогоднішня). Ми вирішили не обирати десь із середини, а йти по черзі, тому почнемо із.... упирів.
Отже, упирь, упир, опир — це такі міфологічні істоти, котрі стали прообразами більш сучасних та шляхетних вампірів. Такий собі давній предок. Вони живляться кров'ю, найчастіше людською, хоча тваринна — теж як варіант.

Часто упиря уявляли як мерця, котрий піднявся з могили. А взагалі є досить багато варіантів, хто ж вони і як з'являються.
Наприклад, деякі люди вважали упирів "старшими над відьмами", мовляв, вони — діти чорта та відьми.
А інші вважали, що упирем стає відьма або будь-яка інша людина після смерті, коли в неї всиляється чорт і приводить тіло до руху. Взагалі такою голодною до крові істотою може стати будь-яка людина, яку обвіє степовий вітер.
Своїм зовнішнім виглядом упир може не відрізнятися від звичайних людей або ж відрізнятися кольором обличчя. Іноді упирями вважають дітей (з великою головою, довгими руками й ногами), які можуть передбачати майбутнє.
"Досить часто народна уява поділяє упирів на дві групи: живих та мертвих. Характерними ознаками мертвих упирів є те, що вони мають червоне обличчя, яке у домовині повернуте донизу. Мертвий упир ніколи не розкладається. Живий упир теж має червоне обличчя і дуже міцну статуру, яка потрібна йому для того, щоб на своїй спині носити мертвого упиря. Мертвий без живого не може бути шкідливим, оскільки сам не має здатності ходити." [ із книги П. С. Ефименко. Упыри, из истории народных верований// Українці. — С. 499.]
Оскільки прообразом упиря вважали одного з апостолів — Юду (Іуду), то ці істоти постають в українській демонології як уособлення зла, смерті та біди. Того, що разом із кров'ю забирає життєві сили та несе погибель.
Кажуть, що деякі упирі, так як і багато хто із класичної нечисто сили, може розгулювати по землі до перших півнів, а тоді знову ховаються у свої могили.
Взагалі це дуже цікава та широка тема, може якось пізніше пандочки ще повернуться до кликастих-зубастих і розкажуть про них більше.

#укр_міф #tatia_koviz #упирі #міфологія

Просили ви про потерчат, а панди все пам'ятають! От, дійшла черга і до них.
Потерча (потерчук, страдча) — істота з української міфології, дитина, яка померла не хрещеною. Вже із цього визначення можна зробити висновок, що про існування таких демонічних істот стало відомо після хрещення Русі. Тут варто оминути багато всього цікавого про потерчат (ми повернемось до цього) та відразу розповісти про обряд, яким можна було врятувати душу такої дитини й про його зв'язок зі старовинними міфами про створення світу. Коли потерча з'являлося перед людиною, треба було кинути шмат якоїсь тканини, хустку чи рушник (як крижмо для хрещення) та сказати: — «Іван та Марія! Хрещу тебе в ім'я Отця, Сина і Святого Духа. Амінь».
Річ у тому, що давати імена неспокійним душам, які тривожать живих, справді значно давніший звичай. Він походить від міфології про сотворення світу — коли створення будь-чого у всесвіті починалося з того, що йому давали ім'я. Саме з моменту, коли хтось або щось було назване — воно починало існувати. Дати ім'я означало дати життя.
Це вельми цікаве судження, варте того, аби його обдумати.
А тепер розкажу вам цікавинки про потерчат. Ми з'ясували вже, що це мертві дітки. Часто ті, хто помирав до семи років і — не хрещеними. Така душа не могла полетіти на небеса. Якщо протягом семи років од смерті такій дитині ніхто не дасть ім'я (тим обрядом, який ми вже розглянули), то її душа потрапляє до нечистої сили. А якщо "хрещення" відбудеться, то вона стає янголом.
Таких малят часто крадуть русалки, і вони стають русалками-семилітками. Володіють особливою здібність ладно загадувати та розгадувати загадки.
Злі духи мучать вкрадених немовлят, і тільки на Зелені свята вони вільні від тортур. Тому в Лубенському повіті на Полтавщині жінки, які поховали нехрещених малюків, збирали колись на Русалчин Великдень (четвер на Троїцькому тижні) всіх дітей із вулиці та пригощали їх. А на Поділлі під час архаїчного обряду «гоніння шуляка» жінки поминали своїх померлих, особливо нехрещених, дітей. Існувало вірування, згідно з яким на Зелені свята вони з'являлися «мавками», «нявками», «гречухами» й лякали всіх своєю непередбачуваною поведінкою.
В Україні розповідали також, що душа потерчати переходить у пугача або лелеку. По семи роках після смерті потерча, так ніким і не охрещене, стає пугачем. На Поділлі гадали, що саме тому пугач здебільшого живе на гробовищі і кричить: «По-хо-вав».
Цікавезний персонаж міфології, чи не так? Є ще дуже багато інформації про обряди, якими користувалися українці, аби заспокоїти потерчат і про те, якими саме вони уявлялися. Аби не втомлювати вас надто великим об'ємом тексту, наступної п'ятниці ми зробимо другу частину #укр_міф про потерчат, де розкажемо більше цікавинок про них.

#tatia_koviz #букбанда #міфологія

Ну що ж, друзі, ми повертаємося до теми таких нечистих створінь як потерчата.
Отож, ми з'ясували, що згідно з переказами, потерчата живуть переважно по озерах або болотах (іноді це можуть бути й кладовища, перехрестя доріг або які інші місцини з не надто приємною атмосферою). Найчастіше вони забавляються тим, що ходять з каганцями, блимаючи вогниками, і тим самим заманюють подорожніх в болото. Тут відчувається неабиякий зв'язок з блукаючими вогниками (блудничками), правда?
Стосовно звичаїв, пов'язаних із померлими дітьми, також є чимало цікавих фактів. Нехрещену дитину ховати на кладовищі було заборонено (це вважалося страшним гріхом), тому найчастіше це робили або десь за територією цвинтаря, або на перехресті. У давнину їх ховали в самому житлі: під порогом або ближче до печі. Такий звичай можна пояснити тим, що дуже давно саме біля печі хоронили померлих родичів. Тому кожна мати, яка ховала там дитя, сподівалася, що ним опікуватимуться предки, які не віддадуть його нечистій силі. Поховання ж під порогом або під перелазом у народі пояснювали тим, що, переступаючи це місце, люди щоразу «творили ногами» хрест, перехрещували потерчатко.
Тих дітей, що народились неживими, закопували й під «верхом», де закривали в сінях «бовдур» — пічну трубу. Це робили з тієї причини, що саме димар вважався воротами в потойбіччя. З тієї ж таки причини існував звичай зазирати в піч після похорону когось із хатніх родичів, щоб позбутися страху, спричиненого померлими.
Окрім як поза кладовищем та під порогом, існував звичай ховати потерчат і під деревами. Дерево на могилі в уявленнях людей являє собою світове дерево, яке поєднує світ живих та мертвих. З троїцького обряду «завивати вінки» на Чернігівщині можна зрозуміти, що звичай ховати потерчат під деревами був доволі поширеним.
На Волині до потерчат ставилися обережно. Тут вважали поганою прикметою, коли раптом виявиться, що хату побудовано на місці, де колись закопали померлих дітей. Мовляв, їхні душі весь час літатимуть довкола та проситимуть хрещення. А хто почує їхній голос, має кинути все, що тримав на ту мить у руках.
#укр_міф #букбанда #tatiakoviz #потерчата #міфологія #нечистасила #українськаміфологія

Русалки. Ну хто не знає про русалок? Образ дівчини з риб'ячим хвостом замість ніг є шалено популярним у наш час.
Русалки - це істоти як правило жіночої статі (хоча, дуже рідко, та все ж зустрічалися чоловічої), духи померлих. Про те, яким саме чином можна було стати русалкою, на території України є багато вірувань. Наприклад, русалками ставали померлі на Троєцькому тижні, померлі нехрещеними діти, померлі до весілля засватані дівчата, утоплениці. Іноді умовами перетворення на русалку слугували народження, одруження чи смерть на Трійцю.
В холодну пору року вони живуть у водоймах, а коли стає тепло - переходять у поля, луги та ліси. З цього вірування можна зробити висновок, що таке знайоме нам уявлення про русалок як дівчат з риб'ячими хвостами не цілком вірне, якщо мова йде про українську та слов'янську в цілому міфології. Наші рідні русалки мають ноги та можуть спокійно пересуватися сушею.
Казали, що побачити їх можна лиш здалеку у вигляді тіней, а слідів вони не лишають. Також їх уявляли з незвичним кольором шкіри - блакитним, синіи, або іншим темним кольором. В деяких повір'ях цим істотам приписували здібність перекидатись на тварин.
Образ русалок неоднозначний. Загалом в давнину їх більше ототожнювали все-таки зі світлими силами. Вони могли спілкуватися із своїми родичами, говорячи їм якісь перестороги, часто римами. Зустріч з русалкою в українців зазвичай вважалася доброю ознакою чи свідчила про високі моральні якості людини, безгрішність. Тому здатність бачити русалок приписувалася малим дітям, «достойним» людям.
Залежно від території русалок ототожнювали то з янголами, то, навпаки, з нечистою силою. Так, на Поліссі русалок зближували з відьмами, вони начебто лякають людей, псують посіви і шкодять худобі. Захиститися від таких русалок можна було травами, зібраними на Троєцькому тижні, хрестиком або вколовши її. Місцями вірили, що русалки люблять загадувати загадки подорожнім і якщо раптом той не відгадає, то вони можуть залоскотати його до смерті. Ще відоме таке явище як "навське весілля", коли поруч з русалками невідомо звідки лунає музика, чутно сміх, регіт, плескання в долоні.
Отже, підбиваючи підсумки, потрібно сказати, що русалки з української міфології - не те саме, що ундіни і морські діви з фольклору народів Європи, хоча схожість між ними є чимала. А також варто розрізняти русалок в українській та сусідній російській міфології. В останні ці істоти куди частіше виступають негативними образами, закидують людей камінням, залоскочують до смерті, зваблюють і топлять юнаків. В наших віруваннях русалок набагато частіше асоціюють з добрими істотами.
#укр_міф #букбанда #tatiakoviz #русалка #русалки #міфологія #нечистасила #українськаміфологія

Гарного вам вечора, друзі! Ми дуже любимо міфологію, рідну — особливо. Ви теж, ми знаємо. А скільки сюжетів для чудових творів, ох!
Тому відтепер ми будемо не тільки розповідати вам про усякі цікавинки, а й показувати.

Мавка — істота української міфології, близька до русалки, в образі гарної оголеної дівчини з довгим розпущеним волоссям. Згідно з народними повір'ями, на мавок перетворюються душі утоплениць та дівчаток, померлих без хрещення.
Всі знають образ мавки ще зі школи, бо ж всі читали "Лісову пісню" Лесі Українки? Можливо, є дещо,
чого ви не знали, тому гортайте картинки👇
.
.
#мавка #нявка #навка #укр_міф #tatiakoviz #букбанда #міфологія

Ледея або Лідниця. Одна із доньок богині Мари. Ця бісиця несла людям застуду, переохолодження, відморожування кінцівок. Відомостей про неї, як і про її сестер, маленькі крихти. Люди бачили її обледенілою бабою з крижинами замість очей.
У нашому варіанті вона зображена все ж трохи молодшою. Можна додумати, що саме Ледея була досить близька із своєю матір'ю, оскільки Мара, яку вважали й богинею холодів та зими, передала частину своєї сили цій доньці. Дозволила їй керувати холодом, щоправда, не з дуже добрими намірами. Цілком закономірно, що Ледея, на відміну від своїх сестер, мала змогу приносити людям біди переважно в холодну пору року.
В майбутньому артбукові за мотивами нашої міфології ми також зусрінемо цього персонажа, хоч ів контексті розповіді про її матір Мару.

#мітологія #зима #укр_міф #арт #ілюстрація #13дочокмари #ледея #мара #міфологія #міти #tatiakoviz

Сира-Земля Мати, а також Мати свята земля, Годувальниця.

У нашій міфології існує персоніфікований образ землі. Загалом, цей образ поширений серед усіх слов'янських міфологій.

Її вважали матір'ю всього, що росло, буяло та жило на світі. Земля дарувалася життя рослинам, вирощувала їх в собі.

Тваринам та людям давала їжу, притулок та вберігала від негод. А також Земля забирала до себе після смерті.

У фольклорних текстах і фразеології вираз «Сира-Земля Мати» означає насамперед землю, запліднену небесною вологою. Відповідно, пересохла безплідна Земля порівнювалася із вдовою.

Вважалося, що навесні Землю будить грім, вона прокидається, оживає, набирається сил, уквітчується та прикрашає себе усякими рослинами.

З поширенням християнства поширилися й заборони на роботу на землі у церковні свята. Не можна орати, копати, боронувати, забивати кілки, "бити Землю".

@tatia_koviz #укр_міф #мітологія #міфологія #українське #укр

ПЕРУН. Давайте коротенько розберемося, хто ж такий цей бог і чому він такий відомий. Перун один із найбільш відомих і найсильніших богів нашої міфології.

Далі читайте ↙️↙️↙️

https://www.instagram.com/p/CaM6LNJNFIp/?utm_medium=copy_link

@tatia_koviz #укр_міф #міфологія #міфи