«На верхотурі або як я перестав хвилюватись та полюбив височінь»

Змалку мене сковувала просто панічна боязнь висоти. Я мешкав на четвертому поверсі, у нас було дві криті лоджії і один відкритий балкон. Характерною особливістю балкона було те, що він знаходився під невеликим кутом до будинку та складалось враження, наче ти сповзаєш з нього у прірву. Мати обожнювала там засмагати і весь час звала мене посидіти на сонечку поруч з нею, але марно, навіть її доводи, що «цей балкон витримає танк, якщо його туди доставити», не змусили мене зайвий раз ступити на той «ешафот».

Та це був лише четвертий поверх, коли ж я бував у багатоповерхівках, наприклад на сьомому поверсі у тітки, то до балкона я не підходив ближче ніж на три метри, адже в безпосередній близькості до «безодні» в мене починало паморочитись в голові та ноги ставали «ватними».

А якось ми грали у хованки в «панельці» та мені стало розуму сховатись на відкритому майданчику для сушіння на восьмому поверсі. Два товариші, коли знайшли мене - спускали донизу під руки…

Та вже коли мені було за двадцять, мій добрий друг Роман, який захоплювався фотографією в часи, коли я навіть не підозрював, що візьму камеру в руки, запропонував вибратись на дах та познімати панорами міста. Як каже моя дружина «ось тобі і квест». І це справді був той ще квест – спочатку пробратись у під’їзд і пояснити зустрічним мешканцям, що ти тут забув, забратись на верхній поверх, зрозуміти, що вхід на горище закритий, пошукати шпарину, через яку можна протиснутись, не знайти її – повторити в іншому будинку. І так раз за разом, поки не потрапиш на омріяний дах. І ось ця ейфорія від виконаного квесту перебивала дитячий страх висоти. Ти опиняєшся у новому вимірі реальності, котрий, як тобі здається, недоступний «простим смертним». Вже без остраху сидиш на краю даху, перестрибуєш з однієї прибудови на іншу та почуваєшся на «своєму місці».

Накопилось безліч історій «з крівлі», котрі «на землі» я ніколи б не пережив. Але про них вже іншим разом.