Мене звуть Олена, з псевдо якось не склалося. Виявилось, що те, яке хотіла зайняте, а ставати чиїмось дублем не цікаво. Прізвище Скуловатова не поширене, принаймні не на стільки, щоби відняти в мене перші сторінки пошуку в Гугл, не вірите? Спробуйте ввести.
У дитинстві я знала, що займатимуся творчістю, яка позбавить спокою та сну. Уявляла себе в кабінеті за друкарською машинкою, як ошаліло стукаю по клавішах, зминаю та рву невдалі аркуші, не сплю ночами, намагаючись знайти, спіймати те, що проситься на папір. Позаяк, серйозно взятися за письмо змогла лише на карантині. Усвідомлення того, що в мене віднімають світ та зачиняють у чотирьох стінах стало початком.
У той період я погано уявляла, куди дівати те, що пишу, до кого звертатися, як діяти. Тому зробила найпростіше — стартанула з роману, глави якого викладала на власній ФБ сторінці. Він звався «#світ_шкеребеть» з того часу кілька разів змінив назву, був детально пропрацьований і чекає свого часу. Та я, яка починала його писати, навіть не здогадувалась, який довгий та складний шлях попереду.
Якщо вірити журі конкурсів, а підстав не вірити немає, бо ж їх було понад два десятки, короткі форми та казки вдаються мені краще за довгі тексти. Тож на тому й зупинилася. Хоча постійно експериментую. В один день пишу казку для малят, а в інший детектив із заплутаним сюжетом.
Раніше, коли я сідала за писання, то відпускала думки та строчила все, що приходило в голову, але з часом почала підходити до цього більш усвідомлено. Я не завжди точно знаю, чим закінчиться, але чітко уявляю структуру та тональність тексту. Нещодавно закінчила детективний роман на 300 сторінок. Він мав дуже чітку структуру. По суті, я написала план. Продумала злочини та шляхи їх розкриття, а тоді просто наповнювала цю схему описами, емоціями та деталями. Це найскладніша моя робота за весь час. Довелося вдаватися в речі, про які не знала, копирсатися в деталях, вишукувати відповіді. Це досить новаторська річ, але поки вона надто сира, щоб показувати на широкий загал. Якщо хтось читав мої оповідання «Залишаючи сліди» та «Збирач аватарів», то це то це дуже схожий за тональністю твір.
Майже весь вільний від дітей та хатніх справ час я витрачаю на письменництво. Це така робота, за яку дуже рідко платять, але працюєш, як віл.
Намагаюся багато читати. Мені не принципово це електронна, чи паперова книга. Загалом, доки я сама не почала писати, мене цікавив виключно зміст. З часом, заглибившись в ньюанси, я почала помічати естетику обкладинок, гладкість сторінок та інші культові речі. Коли працювала над збіркою казок “Мандрівний вітер” саме естетика видання стала головною вимогою та планкою якості до якої прагнула створюючи.
Коли б я могла поговорити будь з ким із минулого, то це був би не письменник, а швидше філософ, наприклад, Еммануїл Кант, або Жан Поль Сартр.
«Люди не вміють читати», — каже Квітка-Василина, героїня моєї однойменної повісті. Вона, до біса цинічна снобка, але часто має рацію. Складання букв у слова ще не є читанням, як не є мисленням пережовування щоденної жуйки типових думок. Справжнє читання передбачає критичне сприйняття та осенсування інформації, роздуми, зміни, незгоду, внутрішній дискурс. В Україні почнеться розвиток та процвітання, коли критична маса, а це понад п’ятдесят відсотків, нарешті навчиться читати.
У мене багато сепсису щодо власної творчості, але між тим точно знаю, що доклавши певну кількість зусиль можливо досягнути результату. Важко планувати дуже далеко, але, якщо не трапиться ніякого лиха, то кілька книжок я поставлю на авторську поличку, а можливо, знайду інше захоплення, чи все ж наважуся на навколосвітню подорож, хто зна.
Питання на кшталт, який ваш твір варто почитати першочергово ставить мене в тупик. Якщо говорити про детективний жанр, можна читати «Ой на Івана, ой на Купала», якщо соціально-побутовий, то «Як ми в похід ходили», якщо психологічний, певно, «Дім Рози».