Просили ви про потерчат, а панди все пам'ятають! От, дійшла черга і до них.
Потерча (потерчук, страдча) — істота з української міфології, дитина, яка померла не хрещеною. Вже із цього визначення можна зробити висновок, що про існування таких демонічних істот стало відомо після хрещення Русі. Тут варто оминути багато всього цікавого про потерчат (ми повернемось до цього) та відразу розповісти про обряд, яким можна було врятувати душу такої дитини й про його зв'язок зі старовинними міфами про створення світу. Коли потерча з'являлося перед людиною, треба було кинути шмат якоїсь тканини, хустку чи рушник (як крижмо для хрещення) та сказати: — «Іван та Марія! Хрещу тебе в ім'я Отця, Сина і Святого Духа. Амінь».
Річ у тому, що давати імена неспокійним душам, які тривожать живих, справді значно давніший звичай. Він походить від міфології про сотворення світу — коли створення будь-чого у всесвіті починалося з того, що йому давали ім'я. Саме з моменту, коли хтось або щось було назване — воно починало існувати. Дати ім'я означало дати життя.
Це вельми цікаве судження, варте того, аби його обдумати.
А тепер розкажу вам цікавинки про потерчат. Ми з'ясували вже, що це мертві дітки. Часто ті, хто помирав до семи років і — не хрещеними. Така душа не могла полетіти на небеса. Якщо протягом семи років од смерті такій дитині ніхто не дасть ім'я (тим обрядом, який ми вже розглянули), то її душа потрапляє до нечистої сили. А якщо "хрещення" відбудеться, то вона стає янголом.
Таких малят часто крадуть русалки, і вони стають русалками-семилітками. Володіють особливою здібність ладно загадувати та розгадувати загадки.
Злі духи мучать вкрадених немовлят, і тільки на Зелені свята вони вільні від тортур. Тому в Лубенському повіті на Полтавщині жінки, які поховали нехрещених малюків, збирали колись на Русалчин Великдень (четвер на Троїцькому тижні) всіх дітей із вулиці та пригощали їх. А на Поділлі під час архаїчного обряду «гоніння шуляка» жінки поминали своїх померлих, особливо нехрещених, дітей. Існувало вірування, згідно з яким на Зелені свята вони з'являлися «мавками», «нявками», «гречухами» й лякали всіх своєю непередбачуваною поведінкою.
В Україні розповідали також, що душа потерчати переходить у пугача або лелеку. По семи роках після смерті потерча, так ніким і не охрещене, стає пугачем. На Поділлі гадали, що саме тому пугач здебільшого живе на гробовищі і кричить: «По-хо-вав».
Цікавезний персонаж міфології, чи не так? Є ще дуже багато інформації про обряди, якими користувалися українці, аби заспокоїти потерчат і про те, якими саме вони уявлялися. Аби не втомлювати вас надто великим об'ємом тексту, наступної п'ятниці ми зробимо другу частину #укр_міф про потерчат, де розкажемо більше цікавинок про них.

#tatia_koviz #букбанда #міфологія

Ну що ж, друзі, ми повертаємося до теми таких нечистих створінь як потерчата.
Отож, ми з'ясували, що згідно з переказами, потерчата живуть переважно по озерах або болотах (іноді це можуть бути й кладовища, перехрестя доріг або які інші місцини з не надто приємною атмосферою). Найчастіше вони забавляються тим, що ходять з каганцями, блимаючи вогниками, і тим самим заманюють подорожніх в болото. Тут відчувається неабиякий зв'язок з блукаючими вогниками (блудничками), правда?
Стосовно звичаїв, пов'язаних із померлими дітьми, також є чимало цікавих фактів. Нехрещену дитину ховати на кладовищі було заборонено (це вважалося страшним гріхом), тому найчастіше це робили або десь за територією цвинтаря, або на перехресті. У давнину їх ховали в самому житлі: під порогом або ближче до печі. Такий звичай можна пояснити тим, що дуже давно саме біля печі хоронили померлих родичів. Тому кожна мати, яка ховала там дитя, сподівалася, що ним опікуватимуться предки, які не віддадуть його нечистій силі. Поховання ж під порогом або під перелазом у народі пояснювали тим, що, переступаючи це місце, люди щоразу «творили ногами» хрест, перехрещували потерчатко.
Тих дітей, що народились неживими, закопували й під «верхом», де закривали в сінях «бовдур» — пічну трубу. Це робили з тієї причини, що саме димар вважався воротами в потойбіччя. З тієї ж таки причини існував звичай зазирати в піч після похорону когось із хатніх родичів, щоб позбутися страху, спричиненого померлими.
Окрім як поза кладовищем та під порогом, існував звичай ховати потерчат і під деревами. Дерево на могилі в уявленнях людей являє собою світове дерево, яке поєднує світ живих та мертвих. З троїцького обряду «завивати вінки» на Чернігівщині можна зрозуміти, що звичай ховати потерчат під деревами був доволі поширеним.
На Волині до потерчат ставилися обережно. Тут вважали поганою прикметою, коли раптом виявиться, що хату побудовано на місці, де колись закопали померлих дітей. Мовляв, їхні душі весь час літатимуть довкола та проситимуть хрещення. А хто почує їхній голос, має кинути все, що тримав на ту мить у руках.
#укр_міф #букбанда #tatiakoviz #потерчата #міфологія #нечистасила #українськаміфологія