Шинок «Ситий кабанчик» був зачинений. Помічник довгенько гупав кулаком у відсирілі товсті дерев’яні двері, поки з-за рогу не визирнула низенька опецькувата жінка. Вона, тяжко хекаючи, опустила перед ним велику діжку з водою, витерла широке чоло й дістала в’язку ключів з кишені засмальцьованого фартуха.

— Головою гепни, мо’, поможе. Бачиш, замок висить. Нє шоб почекати, як порядна людина, а він гатить, — вона прочинила двері, запрошуючи всіх досередини. — Марта Віллєк, дружина пана Віллєка, власника шинку. Заходьте, вмощуйтеся зручненько, будем снідать.

— А як тебе звати? — запитав Ретт, коли ми розвалилися на стільцях, попиваючи збитень.
— Вів’єн, — обережно проказала я.
Ретт кинув на мене досить-таки пронизливий погляд, ураз зробившись серйозним. Навіть на стільці перестав хитатися.
— Таке гарне ім’я… — видихнув глибоким голосом.
Я подавила смішок.
— Певно, на дівчат працює.
— Аякже, — зненацька розсміявся він, і всі чари як вітром здуло, що ще дужче розвеселило мене.

— Чого ти там? — Ейрін визирнула з-за столу. — Ти збираєшся дарувати так? Наче його голти своїми ратицями загортали!
— Вельми вдячний за таку оцінку.
— Відступи, бачу, руками ти геть нічого робити не вмієш.
Дівчина забрала невеличку коробочку та здерла з неї всі старання хлопця.