Підтримка — частина процесу відновлення після поранення.

До 11-ої річниці «Азову» команда хорунжої служби організувала невеликий, але щирий концерт у госпіталі. Щоб підтримати побратимів, які сьогодні борються за своє здоров’я.

Музика, живе слово і сміх — це теж спосіб бути поруч.

Тепер ще простіше отримати допомогу.

Служба супроводу «Азову» запустила власний чат-бот.
У ньому — короткий і зрозумілий маршрут для тих, хто потребує підтримки.

Чат-бот підкаже, до кого звернутись, які документи підготувати, і що робити далі.

Підключити чат-бот можна — за посиланням.

Оксана — мама Ярослава Отрока. Для нас — Фірста.

Ярослав був сапером і одним із тих, хто тримав оборону Маріуполя. Йому було лише 18, коли він приєднався до тоді ще полку «Азов».

До цього — активний учасник молодіжних рухів, виховник у таборі «Азовець», студент політології в КНУ імені Тараса Шевченка. Його шлях був коротким, але глибоким — сповненим сенсів, яких вистачить не на одне життя.

Ярослав загинув унаслідок страти українських військовополонених в Оленівці. Але він досі — поруч. У памʼяті. У виборі. У світлі, яке залишив по собі.

Як сьогодні живе мама героя та що вона робить для збереження памʼяті про сина — розповідаємо у першій серії відео, присвяченій Дню матері.

«Я знала!», — перше, що сказала мама «Пако», дізнавшись про повернення сина з полону.

Про те, як було — його мама знає не з новин. Про колонії, де немає ні ліків, ні їжі. Про клопів, мордування і голод. Про сни, у яких йому досі здається, що обмін був несправжній, і його знову везуть назад.

Вона чекала і не здавалася. Навіть коли про нього не було жодних новин. Навіть коли з’являлись фейки.

Сьогодні «Пако» вдома. А мама — поруч. І це найголовніше.

Про маму «Пако» — розповідаємо у другій серії відео, присвяченій Дню матері.

Віримо, що кожна мама дочекається свого сина 🫂

Про що питають військових підлітки?

Не “скільки вбив”, не “чи страшно вмирати”.
А — “чи ходите ви на побачення?”, “як подякувати, щоб це було щиро?”, “чи вам нормально, коли дивляться на протез?”

Саме такі запитання ставлять підлітки, коли говорять із військовими не через заголовки в новинах, а — наживо. Без бар’єрів. Без страху. І з величезною повагою.

Робота з дітьми та підлітками — одна з функцій служби супроводу. Бо дорослішаючи у країні, яка воює, вони мають право розуміти, хто і заради чого її боронить.

Друг «Пахом» — бойовий медик, що втратив кінцівку під час виконання бойового завдання, — приїхав у гості до школи «Майбутні». Говорив чесно, відповідав на будь-які запитання і разом з дітьми руйнував уявні стіни між військовими та цивільними.

Що справді цікавить тих, хто виростає поруч із війною — у відео.

Запрошуємо освітян та школи до співпраці. Для деталей — напишіть нам в Direct.

Катя — з Києва. За освітою — соціальна працівниця. До повномасштабної працювала з людьми з інвалідністю, дітьми без батьківського піклування, людьми похилого віку, родинами військових. Вміє бути поруч там, де болить.

Коли почалося повномасштабне вторгнення — волонтерила, долучалась до акцій на підтримку полонених, допомагала зборами. Але відчувала, що цього недостатньо. Хотілося бути там, де рішення — не загальні, а щоденні. Там, де можна тримати не словами, а діями.

Тепер Катя — кейс-менеджерка служби супроводу «Азову». Працює з тими, хто щойно повернувся, хто лікується, хто лише починає шлях до відновлення. Вона — частина системи, яка тримає не гаслами, а присутністю.

На відео — день із «Астрою».

Кожен, хто захищає Україну, потребує не лише фізичної витривалості, а й міцного ментального здоров’я.

Саме тому психологічна підтримка військовослужбовців має особливе значення в ці буремні часи.

У 12-ій бригаді «Азов» працює та розвивається власна психологічна служба. Вона допомагає берегти внутрішню стійкість, долати виклики війни та тримати високий моральний дух.

Мета служби — зробити так, щоб кожен воїн почувався впевненим, зосередженим та емоційно стабільним на кожному етапі свого бойового шляху. Фахівці постійно навчаються, адаптують нові підходи до актуальних викликів і працюють у тісній співпраці з іншими службами для досягнення високої ефективності.

Психологічний супровід в «Азові» охоплює:

→ Відбір рекрутів – оцінюємо рівень стресостійкості, мотивацію, адаптивність;

→ психологічне загартування перед базовим курсом бойової підготовки (БКБП) – готуємо дух до майбутніх навантажень;

→ сам БКБП – даємо опору в процесах адаптації та особистісного розвитку;

→ виконання бойових завдань – проводимо індивідуальну та групову роботу, стабілізуємо психологічний стан;

→ лікування та реабілітацію – допомагаємо відновити цілісність психіки після поранень і бойового стресу;

→ сімейні запити – підтримуємо тих, хто підтримує наших воїнів.

Психіка – це динамічний процес, який вимагає уважного спостереження, підтримки та своєчасних дій. Ми не чекаємо кризових станів. Ми шукаємо шляхи їхнього попередження.

Допомагаємо формувати внутрішню силу, не втратити себе та зберегти людяність, братерство і віру в можливість глобальних і особистих позитивних змін.

Весна 2022 — міські бої в Маріуполі. Прорив із російського оточення групою азовців з першого батальйону. Один із бійців під щільним ворожим вогнем зазнає множинних осколкових поранень, втрачає руку. Ситуація критична. Єдина надія — евакуація.

Один із останніх гелікоптерів покидає оточений Маріуполь. Ворог помічає вертоліт та цілить по ньому з ПЗРК. Ракета влучає у двигун і дивом не вибухає. На одному двигуні український гелікоптер доправляє на вільну землю двадцятьох поранених. Серед них і «Сварного».

Три роки потому азовський офіцер Тарас «Сварной» Іроденко разом із своєю родиною знову має свій дім. Дім, де на нього зі служби чекають дружина та двоє донечок. Після реабілітації він, як і десятки інших поранених, повернувся на службу.

Справу ще не завершено, ще не всі повернулися додому. Відповідальність на живих удвічі більша — воювати за тих, хто досі в полоні.

Служба Супроводу «Азову» та проєкт «Серце Азовсталі» дають змогу військовим робити свою найвідповідальнішу роботу та бути впевненими, що про їхній тил є кому подбати.

Ми чекаємо своїх.

Серед тисячі обміняних — жодного азовця.

Це болить — бо там, у російському полоні, залишаються ті, хто вже четвертий рік живе під нестерпним тиском. Ті, хто тримається, попри найгірші умови.

Ми продовжуємо працювати, готуватись до їхнього повернення, тримати себе і своїх.

Щоб сказати: «нарешті ти вдома».