У серці кожного з нас є історії, які неможливо розповісти, слова, які неможливо вимовити, і почуття, про які неможливо розказати...
Крик душі, якого не чути... а може й сміх, якого не чути...
...У серці кожного з нас є свої таємниці, мрії та бажання, своя радість і свій смуток...
...У серці кожного з нас є те, чого ніхто інший не усвідомлює, не знає і не відчуває...
...Тож будьмо Добрішими до всіх...
Адже кожна людина, яку ми зустрічаємо, веде свою "битву" в житті... про яку ми нічого не знаємо...

#думки

Щойно сидів і думав…
Війна. Розруха. Смерті. А щось всередині — живе.
Не зламалося. Не погасло.
Віра.

Вона — не тільки в словах. І не лише в храмах, хоч і там — особливо.
Вона — в очах тих, хто тримається.
У кожному, хто молиться наодинці.
У кожному, хто не опустив руки, бо знає: його чекають.

Церква — як острів сили.
Але віра — ще й дорога, якою ти йдеш щодня.
Коли важко, коли нестерпно, коли здається, що кінець.
А ти піднімаєшся і йдеш далі.

Мабуть, саме ця тиха, вперта віра і тримає нас усіх.
Бо ми не порожні. Ми живі.
І Бог з нами.

#думки_у_голос

Іноді питаю себе — а навіщо я це все роблю?
Навіщо допомагаю? Навіщо витрачаю сили, час, серце?..

І відповідь завжди тиха.
Не для “красивої картинки”. Не тому, що так “треба”.
А просто — не можу інакше.

Коли бачиш чужий біль — не пройти повз.
Коли можеш зробити комусь легше — робиш. Без пафосу. Без умов.
Бо є всередині щось таке, що не дає бути байдужим.

Це не про геройство. Не про вдячність.
Це про людяність.
Про те, що в цьому світі, де надто багато болю —
трохи тепла і присутності іноді важать більше, ніж ми думаємо.

#думки_у_голос

Чому ми так часто руйнуємо себе самі?
Навіть коли всі умови для успіху, для спокою, для радості — здається, готові.

Замість цього ми сваримося з собою, ставимо недосяжні цілі, чекаємо на дива, які не приходять.
І потім жаліємося, що все не так.

Можливо, найбільший ворог — не в обставинах, не в інших людях, а всередині нас.
В наших сумнівах, страхах, в прагненні ідеалу, який ніколи не буде досяжним.

Це не героїка і не драматургія — це просто щоденна, тиха боротьба, яку ми виграємо рідко.

Може, варто перестати бити себе за помилки і просто спробувати жити.
Без ідеалів. Без надмірних очікувань.

Бо іноді найкращий крок — це дозволити собі бути просто людиною.

#думки_у_голос

Ми розучилися бути в тиші.
Справжній — без фонової музики, без стрічки новин, без думок, які скачуть, як мавпи.

Навіть коли лишаємось наодинці, одразу тягнемось до телефону, вмикаємо щось — аби не лишитись із собою.

Бо в тиші — незручно.
Вона оголює те, що ми звикли ховати: втому, сумніви, страх, порожнечу.

Але може, саме тому вона й потрібна?

Світ нав’язує: «будь на зв’язку», «будь активним», «будь у курсі».
А тиша каже: «будь чесним».

І ця чесність — не завжди приємна. Зате справжня.

#думки_у_голос