Якщо бути відвертим, то будь/яке «заморожування конфлікту в Україні» з обовʼязковими окупованими територіями – це і є сьогодні перемога для Рф. Вони розуміють, що бліцкригу не буде, що створити маріонетковий уряд не вдасться, що військовим шляхом узяти під контроль усю територію України не зможуть. Але, з іншого боку, вони із задоволенням дивляться на наростання нестабільності у світі, вони професійно провокують регіони, включно з Близьким Сходом, вони суттєво збільшили пропагандистські програми про «втому від війни» у Європі, вони продовжують активно принижувати міжнародні інституції, вони втягують країни демократії у внутрішні надскладні дискусії. Головна мета на цьому етапі – відволікти спільноти від війни в Україні, змінити акценти, суттєво зменшити інтенсивність бойових дій і перейти саме до замороження…

Нагадаю, що ми 8 років (починаючи з 2014-го) мали досвід якраз «позиційної війни» з Росією, мали понад 200 раундів «переговорів про мир», мали щонайменше 20 «вічних» домовленостей про «режим тиші» й припинення вогню. І все це тільки заради того, щоб… Росія розпочала 24 лютого 2022 року повномасштабне вторгнення з безумовними геноцидними цілями в Україну й задля зламу глобальної системи безпеки. Чи є сенс повторювати те, що вже призвело до величезної трагедії? Чи є сенс вірити в те, що серійний «російський убивця», який після першої спроби знищити українську націю банально масштабував цю спробу у своїй другій спробі, перетвориться на законослухняного глобального гравця? Це ж нонсенс. Очевидно, що пауза потрібна Рф виключно для того, аби внести корективи в стратегію, зробити роботу над помилками, частково змінити військове керівництво, провести більш масштабну загальну мобілізацію з тренінгами, суттєво наростити спроможності ОПК, остаточно сформувати терористичний Альянс, розколоти демократичні коаліції, втягнувши їх у тяжкі внутрішні суперечки, посилити пропаганду. А після цього вдарити ще потужніше. І не лише по Україні. Якщо агресора не зупинити сьогодні, якщо маніфестного вбивцю не покарати, його апетити тільки зростатимуть. Тому пріоритет лише один: Україна має перемогти…

Чотири головні пропагандистські ідеї фікс Росії в останні тижні: «заморожений конфлікт», «переговори», «санкції не працюють», «серед військово-політичного керівництва України розкол»... Перекладаю з російсько-пропагандистської на об'єктивну: «Рф категорично боїться військового програшу та продовження тиску по лінії фронту», «Рф потрібна лише капітуляція України та збереження за собою хоча б частини окупованих територій», «ресурсне виснаження Росії надто очевидне, військові виробництва депресовані, відбувається постійний пошук витратників в Ірані/КНДР», «Рф категорично хоче спровокувати внутрішньополітичну кризу в Україні, щоб не програти».

Будь ласка, припиніть свідомо догравати російські примітивні пропагандистські ігри. Насправді немає й не буде переходу війни в затяжний формат (переговори про обсяги зброї тривають, інвестиції у виробництва йдуть, стратегії корегуються); немає й не буде переговорного процесу на умовах Росії, оскільки це не долає проблеми війни, а, навпаки, її масштабує; працюють – і дуже ефективно – санкції (але потрібно долати проблему приватних посередників із третіх країн, що частково дають змогу обходити санкції); військове та політичне керівництво України перебуває в постійному ефективному спілкуванні на різних майданчиках – Ставка, Військовий кабінет – та вкрай зацікавлене в застосуванні максимально дієвих технологій знищення російського окупаційного угруповання...

Хоч би як комусь хотілося не приймати очевидне або зіграти в традиційну гру «передамо відповідальність майбутнім поколінням», саме сьогодні нам усім доведеться усвідомити, що головним донатором повної руйнації глобального політичного простору й міжнародних правил є Росія та що без розв’язання «проблеми Рф», без її стратегічної поразки у всіх значеннях цього слова повернутися до передбачуваності й стабільності неможливо...

Тож прості кроки, які потрібні нині.

Перший: припиніть слухати й реагувати на заяви Росії. Це завжди брехня, фейк і спосіб виграти час. Рф не пропонує нічого реалістичного...

Другий: Рф повинна програти на полі бою, навіть якщо хтось продовжує сумніватися в тому, що це визначено наперед. Для цього потрібні конкретні інструменти. А щоб отримати інструменти, потрібні інвестиції у військове виробництво...

Третій: Рф повинна пройти через обов’язкові судові процеси та значні репараційні виплати. Історичний урок для поколінь. Інакше ніяк...

І четвертий: у Рф має відбутися заміна політичної еліти.

Лише після цього світ отримає шанс відновити правила та право. А щоб еліти були замінені, потрібен крах ключових міфів, на які спирається «путінський режим». Забезпечити крах може лише програш Росії. А отже, питання знову у своєчасності й достатності зброї для України...

Коли хтось у Росії промовляє слово «переговори», він насправді прямо каже: «Не дайте нам програти, не дайте нам відповідати за злочини, збережіть нам можливості вбивати, ґвалтувати, захоплювати, змусьте Україну змиритися й стати на коліна»…

Коли хтось, хто комфортно сидить за тисячі кілометрів від війни та поважно розмірковує про чужі долі, пропонує Україні погодитися на «переговори/капітуляцію» після 600+ днів кривавого геноциду, він насправді пропонує дозволити Росії продовжити скоювати злочини, вирізати громадянське населення, вбивати глобальні правила. Поки світ остаточно не захлинеться демократичною кров'ю й не визнає тиранів глобальними лідерами.

І якщо з кровожерливістю росіян усе зрозуміло, то що рухає окремими громадянами Країн Демократії, які так і не зрозуміли суті цієї війни, її природи та справжньої мети Росії? І навіть не хочуть усвідомити мотиви тих, хто, втрачаючи близьких, захищає своє право на власне життя та свободу…

Люблю (сарказм) періодичні дивні пропозиції щодо «врегулювання конфлікту в Україні». Вони досі доводять, що причини й наслідки не для всіх очевидні. Так, іноді можна почути дивовижні пропозиції щодо того, що Україна нібито може запросто увійти до НАТО… частинами – територіями, які не під окупацією. От уже ж ці «прості рішення», які завжди зрештою коштують дуже дорого...

По/перше, сама розмова про таку можливість явно провокує Росію на подальшу ескалацію, заохочує її до агресивної війни: «Ще трохи – і Україна зламається. Треба дорізати громадян, доатакувати ракетами». Це ж очевидно? Безперечно. По/друге, не менш очевидно поставити зустрічне запитання: а хто сказав, що Росія готова прийняти пропозицію та зупинитися? Хто сказав, що Рф захоче погодитися на «Україна в НАТО»? Хто гарантує, що Рф не продовжить експансію після паузи, скориставшись фіктивною перервою для посилення своїх позицій? Нарешті, хто саме виступить гарантом недоторканності... умовної лінії розмежування? Чи теорія не передбачає практики?

Тоді навіщо озвучувати ці дивовижні пропозиції, не пропонуючи жодних гарантій? Навіщо заохочувати Рф до подальших злочинів? Навіщо гарантувати Рф, що вона ... не програє війну, не відповідатиме за воєнні злочини, не зазнає внутрішньої трансформації, а зможе продовжувати вкладатися в мілітаризацію та агресивну зовнішню політику? І все це замість того, щоб усвідомити нарешті три прописні істини: Рф абсолютно недоговороспроможна та спробує обдурити в будь-якому разі; Рф у такому вигляді лише масштабуватиме ризики й намагатиметься реалізувати свої агресії; лише значна «військово/технологічна допомога» Україні розв’язує проблему європейської безпеки та гарантує повернення до стабільних глобальних правил…

Проміжний підсумок.

Нагадаю... Рф зав’язла у важких боях і нікуди вже не просувається. І не просунеться. Репутація російської армії та ВПК має вкрай непрезентабельний вигляд. Огидний.

Рф змушена вже відверто мілітаризувати всю країну, нескінченно мобілізувати непотрібних людей із бідних регіонів і з в'язниць, шукати снаряди. І все це лише для того, щоб вистояти в Україні. Рф уже явно не виглядає вчорашнім «впливовим світовим гравцем», який може й повинен писати світові правила. Рф, намагаючись утриматися від внутрішнього розпаду, істерично відмовляється від сучасного способу життя, технопрогресу й соціальної еволюції та швидко повертається в середньовічне минуле: табори, тотальні заборони, масові арешти…

Такий результат на сьогодні. Так, це не означає, що все вже закінчено. Так, це не означає, що далі буде легше. Так, це не означає, що ризиків більше немає. Попереду – важко, жорстоко, криваво, депресивно.

Але головне повторю ще раз: Рф намертво зав'язла в Україні й думає не про міфічне просування, захоплення інших територій чи приниження інших держав, а як вистояти в обороні. Самозберегтися. Не програти. Не втекти. І, щоб цього не сталося, щоб Росія точно програла, партнери повинні прийняти дві речі.

Перша: Росія може й повинна програти. Ще раз: може й зобов’язана пограти. Це важливо для всіх нас.

Друге: зброя – її технологічність, обсяг та своєчасність постачання – має значення. І саме це – єдине правильне рішення…

Обережний оптимізм. Зустріч лідерів США та Китаю – Байдена та Сі. Це чудовий сигнал світу: діалог замість конфронтації, новий глобальний порядок, обов’язковість правил, стабільність і передбачуваність.

І друге: Росію остаточно вилучено з переліку тих, хто реально впливає на глобальні процеси. Росія майже несуб’єктна. Тому що робить ставку на хаос, руйнацію, підтримання насильства як інструмента зовнішньої політики. І має огидну репутацію, об яку не можна бруднитися. Усього цього не треба тим, хто хоче бачити горизонти, майбутнє, взаємні обмежувальні правила...

Коментар до чергового путінського спотворення реальності…

Винищенням цивільного населення в Україні з 2014 року займається виключно Росія. Робить це навмисно, чудово розуміючи результат своїх геноцидних дій. А з лютого 2022-го винищення цивільного населення набуло системного, масштабного, тотально руйнівного характеру, що передбачає авіаційні бомбардування, ракетні й артилерійські обстріли всієї території України. Це перше.

І друге: Росії нема чим думати й нема що думати про те, як «припинити трагедію в Україні». Убивці, які холоднокровно вчиняють умисний злочин, усередині нього не думають, як зупинити злочин. Єдине ж дієве рішення, усвідомлення якого все ще непідвладне розуму Путіна, – негайно вивести окупаційні російські війська із суверенної території іншої держави. Після – за стіл, щоб обговорити виплати, компенсації та інші юридичні наслідки війни.

Росія завжди ненавиділа Україну й завжди, протягом великого історичного проміжку часу, намагалася її знищити, перетворити на зруйновані землі, захопити території, заселити території своїми відщепенцями та зеками, стерти українську ідентичність…

Саме тому сьогодні, в день пам'яті 7 млн жертв російського геноциду 30-х років минулого століття – Голодомору, Росія провела масовану атаку України дронами (74 дрони), переважно атакувавши серце України – Київ. І робила Росія це навмисно, символічно, намагаючись принизити нашу пам'ять, цілячись виключно в цивільні об'єкти. Маючи намір масово вбити цивільних, налякати, принизити, зламати…

Звідси базовий висновок: перестаньте навіть думати про те, що з Рф треба й можна говорити. Перестаньте вважати Рф хоч і відсталою, але частиною сучасної цивілізації, здатної до співчуття та готовності виконувати зобов'язання. Перестаньте годувати ru-вбивць надією, що й цього разу вони зможуть уникнути жорстокої відповідальності, вийти сухими з води, залишитися безкарними. Перестаньте провокувати їх своїми «слабкостями» на посилення атак. Час усвідомити: Росія обов'язково має програти.

Час, воля та ресурси. Час війни, її тривалість, правильність фіналу чи наступне заморожування/перенесення конфлікту на майбутні покоління визначаються волею, що необхідна для обов’язкових жорстких рішень. Саме політична воля дає сьогодні змогу об’єктивно оцінити природу російського режиму, його мотивацію та передбачати ризики, які цей режим продовжує нести. Вольові своєчасні рішення ж мають підкріплюватися ресурсами – математично вивіреними й такими, що забезпечують точність оцінювання поточного етапу війни. Ресурси – це, зокрема, й спільні інвестиції у військові виробництва, що дають технологічну перевагу в окремих елементах наступальних, контрнаступальних та оборонних дій. У будь-якому разі сьогодні нікому не вдасться відсидітися осторонь…

Лише асиметричний, технологічний тип контр/війни дасть змогу фундаментально розв’язати «проблему Рф» й остаточно обнулити її вплив на глобальні правила.

По/перше, інформаційне ігнорування. Менше уваги словам Рф, й особливо проросійському інформаційному лобі на зовнішніх ринках. Усі інформаційні ініціативи Рф спрямовані лише на заморожування війни в Україні та масштабування інших конфліктів...

По/друге, обов’язкові й потужні технологічні рішення. Спільні інвестиції. Збільшення кількості та розширення опцій вибору. Дрони, РЕБи, ракети...

По/третє, гнучкі санкції та превентивна замісна робота щодо третіх країн / приватних компаній, які дають Рф змогу досі уникати санкцій та отримувати ресурс для нескінченного прихованого рекрутингу «живої сили» й «мілітарної» економіки…

Росія, навмисно починаючи масштабну війну в Україні, виходила лише з безумовного бажання тотально знищити суб’єктність і суверенітет України, захопити, поглинути й розорити якнайбільше українських територій, поставити на чолі зруйнованої країни маріонетковий уряд, залишивши країну в тотальній залежності від бажань і планів самої Росії. Більш масштабний план Рф передбачав шляхом ініціювання кровопролитної війни з Україною налякати західні еліти, розпочати процес реставрації СРСР і забезпечити подальше агресивне домінування на Європейському континенті.

Тому ні в лютому/березні 2022 року, ні в будь-який інший час, ні тим більше сьогодні жодних «реальних переговорів про мир» не було й не могло бути. Не треба жити в ілюзіях. Рф ніколи не вела переговори – вона ультимативно вимагала визнати її право вбивати. Нині Рф продовжує показувати, що їй треба «виконати всі завдання СВО», домогтися юридичного визнання прав власності Росії на всі анексовані території, а головне, за жодних обставин не програти у війні, щоб не нести відповідальності за масові демонстративні воєнні злочини.

Тож будь-які заяви країни-агресора про «переговори» або про те, що «Рф ніколи не мала наміру завойовувати Україну», навіть незважаючи на очевидне масштабне вторгнення, масові вбивства цивільного населення, системне облаштування на окупованих територіях катівень і фільтраційних таборів, викрадання дітей, – це безумовна спроба виправдати агресію, уникнути відповідальності, зняти із себе звинувачення в односторонній агресії з очевидними геноцидними намірами і... отримати оперативно/тактичну паузу в самій війні. Щоб за час паузи остаточно занурити партнерів України в інформаційний хаос, внести корективи у свою воєнну стратегію, оновити військові виробництва та різко наростити руйнівні дії на наступному етапі війни.

Росія ніколи не пропонує реальних переговорів, доки не зазнає вагомої поразки.

​​Вже)… Гра в маленьку «велику політику». У реалізацію амбіцій. В активне проштовхування свого «я». Бездоганна у своїй передбачуваності… «українська забава». Незалежно від того, що справді є важливим і ризиковим. Інфантильна загалом звичка.

Та все ж. Політика у вільній країні, безперечно, корисна. Тому що про дискусію, пошук тих самих рішень, заміну негативу на надію через випуск пари. І все б нічого. Але… місце, час, тональність. Скажімо так, традиційна публічна істерика, яка в нас грайливо називається «політичним процесом», розв’язує сьогодні три вкрай огидні завдання. Несвідомо, звісно.

Перше дивне завдання: всепропальне «всі проти всіх» повністю деморалізує внутрішній ринок, суспільство. А навіщо думати про щось, якщо все майже закінчилося? Справді, адже росіяни армадно вдиралися до нас, добровільно множили свою репутацію на нуль, розмінювали свої сировинні монополії в європейських країнах всього лише на захоплення... невеликої частини країни, яку люто ненавидять. Тому далі вони не підуть, і, отже, можна… Можна що? Розірвати внутрішні світи й так виснаженого українського суспільства? 

І тому друге: наша внутрішня політична істерика ідеально мобілізувала... Росію. Принаймні у верхах, в управлінських та силових «елітах». «Дотиснемо! – вважають вони. – Тому що в Україні… пішла традиційна внутрішня рубка».

І звідси третє завдання нашого нинішнього політпроцесу: загнати партнерів у реальний шок. Справді, навіщо нам допомагати, якщо ми починаємо «покусувати» одне одного?

Стоп. А хіба не можна обговорювати проблеми, що накопичилися? Хіба знову «не на часі»? Завжди на часі. Тільки з одним застереженням. Якщо самозруйнуватися, до смерті розсваритися всередині, то який результат у підсумку треба отримати? Крутіше воювати? Мати різке зростання бажання партнерів нам допомогти? Піти на домовленості з Росією? Ага. Їм потрібна лише капітуляція…

Висновок. Немає. Але хто хоче, може просто продовжити працювати. Як учора, як позавчора, як усі ці чортові 650 воєнних днів. Тому що Росія продовжить вбивати. І найбільше їй подобається встромляти свій іржавий «руськомірський» ніж у спину/горло тим, хто слабкий і готовий стати на коліна.

ЗСУ… Хлопці вже довели, що не треба боятися «російських чортів зі зброєю та боєголовками», якими ще вчора всіх лякали. Вони вже переписали воєнну історію. Наочно показали, що таке сучасний тип війни та як такою війною ефективно керувати. В умовах постійного дефіциту ресурсів і за відсутності стабільного постачання… Принагідно обнулили репутацію російської армії, укотре довівши, що при всіх своїх pr-казках воюють росіяни лише величезною кількістю живої сили, якої не шкода. Продемонстрували приклад синхронізованих оборонних і наступальних тактик і стратегій усередині великої та довгої війни. У будь-якому разі вже довели, що демократії вміють захищати свої цінності… Зрозуміло, що попереду ще багато непростої роботи, яку обов'язково потрібно виконати. Тому що за спиною сім'ї, діти, своя земля та право на життя. І тому, що ворог прийшов убивати, руйнувати й ненавидіти. І цей ворог розуміє лише силу, кулак у зуби, показове знищення неоімперських амбіцій. Було непросто, сьогодні складно, буде тяжко. Але треба йти вперед. І так, День ЗСУ – це день пам'яті та день великої надії…

Проміжні дискусії в американському парламенті щодо надання значної допомоги Україні, так само як і подібні періодичні дискусії в європейських політичних елітах, викликають захват у московських пропагандистів. Тому що вони (ru-пропагандисти) повертають собі… тимчасову надію на те, що не доведеться відповідати за злочин агресії. Що війна затягнеться, а там можна буде досидіти до чогось «компромісного». Що «не в них пропало» й тому можна продовжити геноцидити інший суверенний народ.

Готовність частини глобальних еліт ризикнути долею України, щоб не ухвалювати відповідальних рішень і залишити світ у старій політичній архітектурі (де є частково впливова РФ, що вже вмерла як глобальний гравець), підбадьорила російських ідеологів війни.

Останнім часом, до речі, було помітно, що риторика ворога від традиційного експансіоністського «КОЛИ ми переможемо» змістилася до панічного «ЯКЩО ми переможемо». Блокування допомоги Україні підняло російських монстрів пропаганди з могили. Тепер кремлівські телевізійні голови знову розмірковують, як найкраще покарати українців за прагнення до волі, скільки треба вбити цивільних, щоб зламати спротив.

Тому все просто: дискусії в демократичному світі – це дуже добре, але, коли має місце війна, треба конкретно дотискати ворога відповідними інструментами, треба чітко малювати для нього його обовʼязкове юридичне майбутнє. Так і буде врешті/решт. Але все ж таки бажано швидше прийняти єдине потрібне рішення: Україна має отримати все необхідне для того, щоб Росія відправилася на історичне переродження та покаяння…

Давайте про справжні реалії вже завтра… Ген/інспектор Бундесверу Карстен Броєр закликає німців… готуватися до оборонної війни, але визнає, що в нинішньому стані німецька армія не здатна захистити свою країну та союзників по НАТО. Це і є єдині справжні реалії. Які, до речі, чудово розуміє й Рф, чому й поводилася у Європі завжди зухвало. Зрозуміло, що ані Німеччину, ані будь/яку іншу європейську країну не слід критикувати за це – десятиліття спокійного життя у Європі змусили багатьох вірити в можливість вічного миру, дієвість міжнародного права й бізнес/орієнтованість тієї ж сировинної Росії. Всі помиляються, але на виправлення цієї помилки підуть роки – побудова армії, здатної протистояти російській воєнній машині, вимагає часу. Зараз цей час Європі дарує ефективний спротив України. ЗСУ довели, що можуть, уміють і будуть нищити російські мілітарні спроможності й надії на домінування. Дайте нам необхідний ресурс, і Україна стане неприступною стіною, яка дасть змогу перебудувати глобальну безпеку.

Странно.

Рф теряет целые воинские части. Элитные – десант, морпехи, спецподразделения, контракт. 87 % «регулярки», в которую перед полномасштабным вторжением было закачано невероятное количество денег и которую буквально демонизировали во многих странах, уничтожено.

Рф панически выводит остатки своего «черноморского флота» в бухты Новороссийска и уже молча молчит о тотальном контроле в акватории Черного моря.

Рф истерически ищет снаряды/амуницию где угодно и живет уже в долг перед КНДР.

Рф проводит бесконечный рекрутинг в своих вечных лагерных зонах, отправляя и отправляя зеков на войну. Рф не имеет ни малейшего продвижения нигде, заваливая всё трупами и сожженными остовами своей бронетехники…

Но мы продолжаем упорно читать в медиа дивные рассказы о том, что украинское наступление не так успешно, как могло бы быть (если за основу брать классический двухчасовой голливудский блокбастер), и что, наверное, надо начинать договариваться с… убийцей, который сам в шоке.

Странно. И ещё раз странно.

Чтобы что? Чтобы демотивировать собственных политиков и их избирателей? Чтобы позволить Рф надеяться, что и в этот раз есть шанс уйти от ответственности? Чтобы не рассказать о «вопиющих успехах» (сарказм) россиян и тем самым затянуть споры о необходимости наращивания военных производств и помощи Украине? Может, все-таки вернёмся к стандартам и начнем справедливо описывать происходящее на поле боя?

И расскажем, к примеру, куда исчезли целые орденоносные гвардейские российские дивизии и что случилось с ключевыми полевыми генералами Теплинским, Завадским и еще десятком прочих? Потому что объективная картина войны несколько иная, и, несмотря на все сложности, Украина продолжает почти два года эффективно противостоять милитаристской Рф…

Див не буває. І дива обов’язково трапляються. Світ завжди був сповнений парадоксів. Так от, саме сьогодні, у наше друге «воєнне» Різдво, треба визнати цей парадокс.

З одного боку, дива поки що не сталося, а Росія так і не усвідомила всю свою огидність і кривавість. Тож продовжує атакувати, відправляти ракети по цивільних, нарощувати військові виробництва, гнати своїх дітей-м’ясників у м’ясні штурми, фінансувати тероризм і провокувати нестабільність у різних регіонах, щоб відвернути увагу. І доки вона (Рф) не програє, крові, зламаних доль, знищеного міжнародного права, катастроф буде багато...

З іншого боку, справжнісіньке диво вже сталося. Україна вистояла та продовжує ефективний опір. Частково витіснила Рф з акваторії Чорного моря, показала, що Крим уразливий, тож буде напевно звільнений. Продовжує стабільно утримувати лінію фронту й контратакує на різних напрямках. Має сталу підтримку міжнародної коаліції. Перебудовує ЗС на марші й шукає технологічні рішення, що дадуть змогу остаточно обнулити військовий та агресивний потенціал Росії. Саме так і буде у фіналі. Просто вірте в різдвяні дива й робіть усе необхідне для їх... реалізації…

Будь-яка внутрішня дискусія в будь-якій партнерській країні про необхідність допомоги Україні потребує аналізу й оцінки базових тез, які є абсолютними після майже двох років війни...

Перша: Росія/Путін розпочали повномасштабну криваву війну з великою кількістю жертв не для того, щоб «укласти мир», не досягнувши своїх руйнівних цілей.

Друга: Росія/Путін не обнуляли б власну репутацію та не закопували б у землю / саджали б в інвалідні крісла пів мільйона власних громадян задля невеликого фрагмента чужої території. Їм треба все й одразу, і обов’язково з величезною кількістю вбивств, депортацій, вигнань.

Третя: питання спільних інвестувань в обороноздатність України – це швидше питання про те, чи хочеш ти особисто в прямому ефірі спостерігати, як Росія/Путін жорстоко вбивають десятки чи сотні тисяч громадян іншої країни, і чи готовий ти це прийняти й на це погодитись.

Ну й головна теза, яку вже можна активно обговорювати: чи готові ми (жителі будь-якої європейської країни) до великої війни та воювати самостійно, якщо Росія/Путін не програють нині, а, навпаки, отримавши великий практичний досвід геноцидної війни та гарантованої безкарності, підуть далі розширювати свої авторитарні угіддя.

Можна скільки завгодно розповідати на засіданні Ради безпеки ООН про те, що «Рф досягне своїх кривавих цілей в Україні і всіх переможе», але майже два роки війни чітко свідчать про наступне.

Перше: Рф у фіналі програє, тому що «держава» такого типу не потрібна сучасному світу.

Друге: два роки війни вже довели неспроможність Рф, і лише кількість потенційних смертників, яких Рф відправляє в чужу країну, відтягує час фінального краху кримінальної імперії.

Третє: жодних військових цілей в Україні у Рф немає, а є лише масштабне вбивство громадянського населення іншої країни.

Четверте: масштабні ракетні атаки мають тільки геноцидні наміри, і тому вони повинні збиватися ...

У будь-якому разі всі офіційні представники Рф, зокрема й ті, що ображають своєю присутністю міжнародні майданчики, матимуть змогу відсидіти тривалі терміни у спеціальних в'язницях за масові воєнні злочини. Просто дочекайтеся фіналу…