Бьет ли молния дважды в одно место, или Кто и зачем на самом деле взрывает Керченский мост

Безусловно, очередная «травматизация» объекта незаконного строительства, который известен под ником «Керченский мост», выглядит и странно, и многообещающе. На первый взгляд, психологически это, конечно же, весьма перспективно для Украины, так как вполне рельефно показывает абсолютную незащищенность и этого объекта, и оккупированного полуострова в целом. Более того, все, что неизменно бравурно и с невероятным пафосом говорилось о способности России что/либо контролировать на оккупированных территориях и в самой России, не соответствует действительности. И это уже аксиома, которая должна безусловно пугать россиян. И это их чрезвычайно пугает. А в скором времени приведет к накопительному «пугательному» эффекту разлагающего свойства…

Однако давайте допустим – с учетом объема повреждений, – что столь эффектно/неэффектный (железка продолжает функционировать) подрыв совершили сами русские. Исходя из их нынешнего интеллектуального уровня и неумения предвидеть последствия – вполне себе сценарий.

Так какие же задачи они могли решать? Первое: попытаться перехватить тему… терроризма. Примитивно, но тем не менее. Заорать на весь пропагандистский рот, что террористические акты совершает не только Россия. Что, собственно, уже и делают. Банальная российская пропаганда… Второе: обеспечить конкретный «живой щит» из гражданских оккупантов вдоль линии соприкосновения по всей оккупированной территории. Грубо говоря, обеспечить прикрытие сухопутного коридора для подвоза резервов «женщинами и детьми». Опять же классическая российская (публично не раз декларируемая Путиным) тактика ведения боевых действий в больших масштабах… Третье: попытаться глубже напугать своих неофитов и агрессивно воздействовать на социальную среду в самой России. Доказать, что это реальная война, пусть и названная лживо «СВО». И что 17 месяцев «трехдневной» войны – вообще норм. И что потери в несколько сотен тысяч – просто праздник.
Тоже классика лжи…

И, наконец, четвертое: существует вечная теперь необходимость генерировать максимально кровавые и скандальные поводы, чтобы отвлекать внимание от «слабого царя» по фамилии Путин, который блестяще продемонстрировал свою трусливость в личной ситуации с неудачным «пригожинским мятежом»…

Так или иначе, все это очень практично и очень типично для России – примитивные технологические задачи и примитивные технологические решения. И безразлично ведь, что это сильно бьет по репутации «российской армии» и российских спецслужб…

Эпитафия российскому Черноморскому флоту

Погружение на дно крейсера «Москва» в апреле 2022 года символизировало начало конца российского присутствия в акватории Черного моря. Сегодняшние события – логическое продолжение завершения этой главы истории.

Всем странам Черноморского бассейна сегодня понятно: российский король окончательно голый. Оказавшись неспособной осуществить блокаду украинских портов и реально контролировать акваторию, Россия попыталась скрыть (в первую очередь от собственной публики) свою неспособность путем демонстрации «русского безумия» – классического ракетного террора.

Однако даже ограниченный информационный эффект от террора Одессы не может затмить «эксцессы» в Керченском проливе и Новороссийской бухте.

Теперь же, оказавшись очевидно и окончательно бессильной, Россия пытается прикрыть собственную неспособность… интересами Соединенных Штатов Америки.

«Не нужно наносить удары по российским портам! Это не в интересах Вашингтона», – продвигают тезис в Москве.

Один вопрос кремлевским нытикам: вам самим от себя не смешно?

Новость о росте цен на нефть может подействовать только на тех, кто не понимает, как осуществляется ценообразование и работа ОПЕК.

Сегодняшние события говорят нам одно: эпохе доминирования России в Черном море пришел конец.

Конец – это не точка, а процесс, и эта глава еще будет писаться какое-то время. Однако каким будет ее финал, уже понятно абсолютно всем.

Остается только посочувствовать «нейтральным» странам, использующим российские порты для экспорта энергоносителей.

«Нейтралитет» часто обходится дорого. Кто знает, что было бы, если бы эти страны в свое время заняли более активную гражданскую позицию, в том числе в вопросе российского зернового шантажа. Однако история не знает сослагательного наклонения.

Ru-Zомбиленд подлежит системной коррекции…

Отчетливо заметна сейчас одна потрясающая особенность коллективного сознательного и бессознательного в Рф... Которая однозначно убирает из повестки опцию любых внушений, переформатирований, обращений к «русскому сознанию» и особенно переговоров. И которая буквально пропитана неискоренимой мерзостью… В России сегодня нет ни одного государственного, общественного или политического института, который понимает, что такое агрессивная оккупационная война и который системно воюет против войны на собственной территории.
Наоборот, государство буквально упивается кровью, купая в ней собственных детей и «доутапливая» собственных граждан. «Вы имеете право резать, насиловать, убивать на чужой территории», «Кто не будет резать украинцев, тот против России!» – ключевые официальные лозунги.
Отдельных людей, выступающих против войны и получающих за это 25-летние тюремные сроки под улюлюканье классической русской толпы, в расчет на берем. Они, к сожалению, совершенно не определяют сегодня общественные настроения. Речь именно об институтах. За безусловные массовые убийства граждан Украины активно выступают депутаты разных уровней, представители системы образования, производители культурного продукта, фейковые парламентские партии, комитеты солдатских матерей, и особенно ярко – РПЦ. Последняя просто захлебывается в ненависти и лично поощряет смерти.
Тотальная пропаганда убийств, пыток, насилия. Везде, в разных интерпретациях, круглосуточно. А после – новый, более агрессивный и слюно/заливающий виток обязательной пропаганды геноцида, терроризма и злорадства: «Убей украинца, убей!» Это ведь и есть тот самый «геноцид» в его абсолютно незамутненном и простом значении. И это сегодня суть государственной политики России, которую на разных уровнях поддерживают партии, общественные организации, формальные лидеры…
Россия – безусловно агрессивное государство, которое жаждет крови. Поэтому нет ни одного иного финала этой войны, кроме как отправить Россию на историческое перерождение. Перерождение возможно только через изоляцию, массовые покаяния и обязательные судебные приговоры. А также через системную масштабную внутреннюю смуту. Нынешние российские институты и нынешние агрессивные пассионарии должны уйти в небытие…

Безупречно. Все, что нужно понимать о нынешней России и ее будущем…
Тайные похороны экс-главы «Вагнера» Пригожина как абсолютный символ истинного страха Путина. Даже после демонстративного убийства «вагнеровца» в небе над Тверью российский диктатор панически боится настоящих массовых протестов. Боится памяти, разговоров, сомнений, сравнений. Боится продолжающегося репутационного обнуления. Боится собственных «героев», навязчиво растворяя их в неизвестности.
Неизвестное место похорон, неизвестное кладбище Петербурга, неизвестное время, неизвестное количество «сопровождающих лиц», неизвестные информационные сообщения. Просто потому, что Путину страшно…

Велика помилка – намагатися дивитися на цю війну як на проблему України та Східної Європи. Путінська Росія сьогодні стала майже проблемою людства, і ця проблема виникла не вчора.

Протягом усієї своєї історії Росія випадала з подій, що формували сучасний світовий порядок, а тому безнадійно відстала від Сходу та Заходу. Росія не брала участі в Тридцятилітній війні, «проспала» Вестфальський мир і тому не знає поняття суверенітету. Росія не завершилася як імперія за результатами Першої світової війни. Не пройшла через покаяння за злочини червоних і не зазнала трансформації після розпаду СРСР: маски демократів на себе наділи вчорашні комуністи й імперські націоналісти.

Росія Путіна не може знайти свого місця в сучасному світі, а тому інвестує в підрив світового порядку. Замість ідей і сенсів вона має комплекси своїх еліт. На цьому шляху Росія в путінському вигляді приречена на провал, і ми вже його спостерігаємо, хоча розміри й обсяги країни розтягують процес у часі та приховують патогенез від зовнішнього спостерігача.

Завдання відповідальних країн в усіх частинах світу – дати Росії розбитися об скелю України, а світові – рухатися далі. Зокрема, дати змогу рухатися далі майбутній Росії без Путіна. Це не питання політики. Це питання загальнолюдської цивілізації.

Безперечно, поява в іноземних виданнях публікацій із сумнівами щодо причетності Росії до удару по Костянтинівці спричиняє зростання конспірологічних теорій, а отже, вимагатиме додаткової юридичної оцінки з боку слідчих органів. Суспільство точно отримає відповідь на питання, що саме сталося в Костянтинівці. Як і в тисячах інших випадків російських ударів по нашій країні в межах неспровокованої війни. При цьому, нагадаю, правоохоронні органи за замовчуванням проводять ґрунтовне та детальне розслідування кожного інциденту в межах фіксації та документації російських воєнних злочинів. Зокрема, вивчаються обставини удару по Костянтинівці. У будь-якому разі юридичну істину буде встановлено. Тим часом не слід забувати: це Росія розпочала вторгнення в Україну й саме Росія відповідальна за принесення війни до нашої країни. І саме Росія регулярно завдає масованих ракетних, бомбових і дронових ударів по цивільній інфраструктурі та цивільному населенню. Україна ж веде виключно оборонні дії, захищає себе та свої території.

Очередное напоминание всем постсоветским странам: Россия всегда и всех предает. А российское «миротворчество» или «членство в российскоцентричной ОДКБ» – это неизменный нож в спину в кризисной ситуации. Если вы, конечно, не готовы делегировать России часть своей субъектности и суверенитета. Поэтому никогда не подписывайте с Россией никаких договоров, не ведите с ней серьезных переговоров, не принимайте «миротворческие контингенты» и не открывайте двери для российской пропаганды и коррупции. «Дружба» с Россией всегда заканчивается одинаково.

Генеральна Асамблея ООН – це ідеальне місце, щоб звірити годинники, уточнити позиції та зрозуміти, у який бік сьогодні рухається світ. Незважаючи на різницю бачення підходів, світ єдиний у базових речах: Росія має програти, відновлення Україною територіальної цілісності обов’язкове для відновлення поваги до міжнародного права. А найголовніше, навіть нейтральні країни, що сьогодні користуються безвихідним становищем великої бензоколонки у власних інтересах, розуміють, що Росія не може бути стратегічним партнером, і не мають жодної поваги до Путіна. Росія програє цю війну, хоч би які віртуальні світи малювала сьогодні московська пропаганда.

«Усі ракети було збито російською системою ППО. Але штаб Чорноморського флоту в Криму зруйновано. Постраждалих у результаті атаки немає. Але деякі військові зникли безвісти». Заяви російського Міністерства оборони як доказ глибинної порочності російської системи: на шлях агресії та воєнних злочинів стають люди, які за інших обставин в іншому суспільстві могли б виступати як стендап-коміки. Хоча чого дивуватися, якщо навіть Міністерство ОБОРОНИ в цій фантасмагоричній країні насправді – Міністерство нападів.

Путінська Росія – королівство кривих дзеркал і бульбашка давно віджилих міфів, що існує виключно на страху західних суспільств та емоційній пам’яті страшилок часів Холодної війни, паразитуючи на бренді СРСР.

Але реальність невпинно наступає на п’яти. Крим обов’язково буде демілітаризовано та звільнено. У Чорне море повернуться торговельні судна. А російські військові кораблі зрештою посядуть своє заслужене місце – перетворяться на культовий підводний музей для дайверів, що приваблюватиме туристів з усього світу. У вільний український Крим.

В України точно немає ілюзій щодо «війни на виснаження». Ми, звичайно, можемо сподіватися на «білого лебедя», але ґрунтуємо свої розрахунки виключно на тверезих оцінках та з огляду на гірші сценарії. Саме тому ми послідовно пояснюємо партнерам неможливість жодних форматів «компромісу» з Росією.

А саме: будь-який «мир із Путіним» без однозначного програшу Росії та фундаментальної зміни архітектури безпеки означатиме лише очікування нового раунду війни (який у цьому разі відбудеться за гірших умов), а будь-який компроміс з агресором матиме катастрофічні наслідки для міжнародного права.

Чи щасливий український народ від перспективи тривалої війни на виснаження? Точно ні. Ми йдемо цим шляхом лише тому, що жодного іншого шляху сьогодні немає. Саме тому наше завдання – протриматися на один день довше за противника. І ми це зробимо. Бо, на відміну від Росії, ми не маємо вибору.

Проблема більшої частини воєнної аналітики в тому, що вона є відображенням внутрішнього емоційного стану її авторів та спирається на серіальну логіку законів медійної драматургії. Такі аналітики, як і політики, паразитують на колективних емоційних станах задля актуалізації себе в інформаційному просторі та досягання політичних балів у вигляді лайків та охоплень. Неважливо, що саме написано, головне, чи був зчитаний настрій, чи потрапили ми в нерв. Але зрештою розбещена контентом публіка починає вимагати цього ж від українських Збройних Сил: «Розважайте, або ми більше не будемо вас любити! Сезон надто затягнутий і нудний, Голіаф міг бути повержений ще три серії тому».

Але війна не живе за законами сторітелінгу, а успіх наступальних операцій не завжди вимірюється кількістю звільнених квадратних метрів. Війна – це радше математичне рівняння на дошці з великою кількістю змінних і невідомих. Отже, події треба вміти читати правильно, не зважаючи на емоційні інтерпретації. І якщо до глядачів питань немає, то деяким політикам демократичних країн треба визначатися: ви про хизування чи ви про результат? Ви про 100 лайків чи про підручники історії? А історія буває нещадною до ситуативних кон’юнктурників.

Сьогоднішні дії української армії з перемелювання російських частин на Півдні та демілітаризації тилової логістики Криму (включно із застосуванням далекобійних ракет) мають кумулятивний ефект. І коли піку буде досягнуто, усі відчують: замок зламаний, російська оборона посипалася. Насамперед відчують зміну тональності шпальт провідних ЗМІ.

Доти варто пам’ятати: ключова складова перемоги – це воля, дух, сила наміру та настанова на результат. Це передбачає імунітет до емоційних впливів і коливань суспільних настроїв.

Чому оцінки західних «совєтологів» та «кремленологів» часто настільки розходяться з українськими? Чому українці постійно настільки впевнені у своїх заявах і діях? Причина в тому ж, чому насправді провалилися висновки ключових розвідок світу про «падіння Києва за три дні».

У російській мові є таке слово «понти». Українці знають природу сьогоднішньої Росії краще за багатьох. А саме: пострадянська Росія путінської епохи – це велика фабрика з виробництва понтів на експорт для гіперкомпенсації власних комплексів. Водночас багато західних колег продовжують оцінювати Росію як зменшений Радянський Союз і розмірковувати категоріями часів Холодної війни (ба більше, вони мають емоційну пам’ять життя в ті часи). Отже, вони приречені постійно дивуватися невідповідності прогнозів.

Пам’ятайте: уся російська політика відштовхується від однієї відомої установки – «у страху великі очі». Не купуйте російських «понтів». За ними нічого немає. Доведено крейсером «Москва», системами ППО С-400 «Тріумф» та «гіперзвуковими» ракетами «Кинджал».

Військова допомога Україні — це насамперед розумні інвестиції у власні національні системи безпеки.

Це інвестиції у стабільні та безумовні глобальні правила, у дієве міжнародне право та правосуддя, у відсутність хаосу й непередбачуваності, у розвиток власних ВПК з урахуванням досвіду великої сучасної війни, у переоснащення власних армій, а також набуття нового сенсу існування альянсу НАТО й обнулення страхів перед країною-монстром — Росією.

Допомога Україні сьогодні — це невеликі вкладення у нову конструкцію майбутнього та найбільша гарантія безпеки.

Набагато простіше й дешевше зараз подолати проблему російського (читай — авторитарного) свавілля, що ламає правила й принципи сучасного гуманістичного світу, ніж дати йому розростися, зміцнитися, усвідомити свою безкарність і сформувати «коаліцію свавільників».

Сегодняшняя Россия – это не более чем раздутый миф, существующий в сознании на руинах Российской империи и Советского Союза. Это мафиозное государство, взращенное Западом, развращенное четвертью века несметных богатств, власти и всевозможных земных удовольствий. Это огромная ресурсная страна, испытывающая экзистенциальный кризис собственной идентичности и оказавшаяся в тупике развития. И единственная причина, по которой путинская элита подсела на иглу «геополитики», заигрывая с травмами развала СССР, – смертельная скука от настолько длительного нахождения у власти и нежелания искать альтернативные проекты развития для страны.

Другой вопрос – как мы (остальной мир) дошли до этой точки? И как сегодняшняя война вообще стала возможной? Ответ на этот вопрос заставит пересмотреть всю западную политику последних 20 лет.

Политику всегда определяют люди, и российская элита – это люди особого типа. Глубоко трусливая по своей сути (иная просто не получает продвижения по службе), однако понтовитая публика, которая питается лишь одним: страхом, сомнениями и нерешительностью Запада. И как всякая нечисть боится света, так и Москва всегда отступает перед любой силой и решительным отпором.

Нельзя переписать прошлое, но можно сделать выводы сегодня. Поэтому хватит надувать пустышек, ласкать уязвимое эго Путина и продлевать войну. Задир надо ставить на место. В данном случае – поставками оружия.

«Україна зламала небо над Кримом», «Російському пануванню в Чорному морі, схоже, настає кінець із демілітаризацією Чорноморського флоту», «Ракети ATACMS із касетною частиною становитимуть суттєву загрозу для російських військ на Півдні України», «Знищення літаків на урядовому аеродромі під Москвою демонструє абсолютну беззахисність Росії перед обличчям партизан».

Кожна із цих новин заслуговувала б перших шпальт глобальних ЗМІ, але, на жаль, ці новини не вписуються в загальний редакційний наратив.

Тому сьогодні за розкладом інші матеріали: «Захід втомився від України», «Захід тисне на Україну», «Захід не вірить в Україну».

Тим часом українські захисники продовжують перемелювати російські війська, захищаючи демократію та свободу, повертаючи безпеку та стабільність у наш світ.

Тому просто правильно оцінюйте реальність і вірте в Україну.

Щодо «повернення ПВК «Вагнер» на Бахмутський напрямок». Запам’ятайте: жодної ПВК «Вагнер» більше не існує. Вона закінчилася разом із ліквідацією Пригожина та Уткіна, рейдерством структури групою Шойгу – Герасимова та зачищенням керівного складу організації.

Сьогодні є лише колишні бойовики терористичного угруповання, які подалися хто куди: в Африку, цивільно-кримінальне життя регіонів Росії – або підписали контракт з МО РФ і погодилися зіграти останній акорд, ненадовго заткнувши собою російську діру на Бахмутському напрямку.

Тому «медійний» ефект від цієї події більший за її реальне значення. А мета цього лише одна: ненадовго спробувати перекрити новини про звільнення Кліщіївки та Андріївки українською армією та знищення основних боєздатних російських формувань на цьому напрямку.

Статья бывшего советника Путина, идеолога проекта «Новороссия» Владислава Суркова во многом самодиагностическая и, безусловно, должна быть интересна всем профильным специалистам.

В первую очередь специалистам психиатрической сферы, которые будут изучать измененное психическое состояние российской элиты, приведшее к самой масштабной войне в Европе со времен Второй мировой.

Автор начинает свое произведение повествованием о правителях прошлого, строивших политику, опираясь на исторические и геополитические галлюцинации. И мгновенно попадает в ту же ловушку: начинает строить воображаемые, фантасмагорические миры, не имеющие связи с реальностью.

Это подтверждает старую истину: вся российская политика основана на героиновых фантазиях. И технически Сурков со своей манифестацией ничем не отличается от наркомана-эксгибициониста, онанирующего на «величие России» в грязном подъезде российской глубинки во время наркотического прихода.

Сама идея «христианского Севера», ведущего «священную войну» против «варваров с Глобального Юга» (коллег по БРИКСу, надо понимать?), не что иное, как старая нацистская песня, уже многократно перепетая многими русскими фашистами типа Дугина. В этом плане статья Суркова не содержит ни новизны идей, ни каких-либо аналитических расчетов.

В основе конструкции Суркова лежит заведомо ложная «точка опоры». А именно утверждение о единстве ценностей США, Европы и России (это утверждение на фоне развязанной геноцидной войны, Бучи, Мариуполя и Бахмута сегодня выглядит особенно отвратительно).

Однако стоит изменить всего одну деталь, как все встанет на свои места и шестеренки истории закрутятся по-новому. У Соединенных Штатов, Европы и Древней Руси действительно общий христианский фундамент, природно способствующий образованию Pax Romana – общего культурного и политического пространства.

Вот только под Русью нужно понимать не Москву как продукт синтеза монголо-татарского и византийского культурного кода, а христианский Киев – исторический центр силы в регионе.

А в основе пресловутого «Римского мира» ХХІ века – Евросоюз и НАТО.

В нынешнем виде путинской России в этом уравнении места точно нет. А значит, чтобы история поставила все на свои места, Россия сегодня должна проиграть. И пройти через обязательную политическую трансформацию.

Исторический процесс объективен и неумолим. А значит, неизбежен. Ведь, как говорил украинский классик, ничто не остановит идею, время которой пришло.

Думаю, ви могли бачити вірусні новини про те, що «українець спалив центр ДНК у США, коли результати показали, що він частково росіянин, а частково поляк». Ви, мабуть, також чули про «п'яний дебош», влаштований нібито членом української делегації у Нью-Йорку. Всі ці новини є абсолютно фейковими, проте зовні стилізовані під бренди відомих медіа й поширюються через російські бот-мережі. Усі друзі України мають розуміти: таких новин ставатиме дедалі більше. Одне з головних завдань Росії сьогодні – це дискредитація українців на зовнішній арені, розпалювання міжнаціональної ворожнечі та зменшення підтримки України серед громадянських суспільств західних країн для зменшення підтримки їхніх урядів. Завдання просте: створити колективний образ українців як невдячних, хамовитих, злодійкуватих, інфантильних та злочинних особин. Механізм – масштабування (штучне роздмухування) будь-яких випадків некоректної поведінки (або злочинів) з боку українських громадян у світі, а якщо таких немає, то навмисна фальсифікація найбільш обурливих історій із поширенням через соціальні мережі. Потрібно пам'ятати: це російська гра, і це гра на больових точках різних народів. Не дивіться на палицю. Дивіться на того, хто її кинув. Будьте розумнішими за російську пропаганду.

Пам’ятайте: немає жодних «нових територій Росії», «анексованих територій» і немає жодних шансів на те, що Росія зможе зберегти над ними контроль. Є лише територія України, включно з Кримом, де точаться важкі бої для знищення російського окупаційного угруповання та амбіцій російської авторитарної держави. Ба більше, системне професійне обнуління вчорашніх російських понтів (репутації країни, якої нібито треба боятися) після 584 днів війни надто очевидне, щоб звертати увагу на чергові «загрозливі» виступи офіційних осіб Росії. Всім цим російським суб’єктам потрібно трохи почекати, щоб особисто спостерігати фінал війни, де для них обов'язково настане жорстка юридична відповідальність, а також з'явиться можливість написати тюремні мемуари в класичному нудному стилі «нас не так зрозуміли»…

Будь-яке підтримування Росії сьогодні – це прямі інвестиції у війну, геноцид, убивство вільного світу, ескалацію та право на безкарність. Будь-яке мовчання чи іронізування над Україною сьогодні – це безумовне заохочення російської пропаганди, яка виправдовує масове насильство та руйнування. На жаль, далеко не всі й не завжди, бувши значущими медійними фігурами, але перебуваючи за тисячі кілометрів від епіцентру війни, здатні усвідомити, що таке щоденні бомбардування та крики дітей, які втрачають своїх батьків.